Г. Короленка. А в деяких і по кілька разів. І скрізь слухачі вітали їхню появу на сцені оваціями. Тому що виконавський рівень калинян вражає. А вони своїми успіхами завдячують засновнику й незмінному художньому керівникові хору Григорію Левченку.
— Григорію Семеновичу, це правда, що ви народилися в полі?
— Так. Голодний 1933 рік. Моя мама, рятуючи ще не народжене дитя (тобто мене), у пошуках хоч якогось харчу наважилася йти з подругою до сусіднього села. У торбині була тільки пляшка з водою. Десь на шляху між селами Сасинівкою і Грабарівкою Пирятинського району я і народився. Коли її подруга, моя майбутня хрещена, побачила, що в мами починаються пологи, злякалася і побігла в село за підмогою для породіллі. Але мама не розгубилася. Сама і сповила мене, і пуповину перерізала — скалкою від пляшки з водою, яку розбила об цеглину, що лежала поруч. Коли підмога наспіла, я вже був на білому світі. Де взялася та цеглина у степу, тільки Бог відає. Мабуть, то було його благословення: жити всупереч усім бідам.
— Коли ви долучилися до пісні? Хто був вашим першим учителем?
— Точно сказати не можу. Мабуть, із народження. Бо тоді в селі співали всі. Мати й хрещена були сильними співачками. У нашому дворі збиралися люди, бо він був відкритий для всіх. Тину не було. Батько любив простір. Тільки кущі саджали для краси. Той спів западав мені в серце. Як підріс трохи, батько навчив мене грати на балалайці. Потім я самотужки навчився грати на мандоліні.
— Подейкують, що здобувати музичну освіту, професійно займатися музикою вам порадила подруга юності Марія Байко.
— Справді, в майбутньому — професор Львівської консерваторії, народна артистка України. Це було на початку 50-х років минулого століття. На той час я працював інспектором райкультвідділу у місті Камінь-Каширський на Волині, брав участь у художній самодіяльності — виступав зі сцени як соліст. Під час одного концерту почув спів молодої дівчини. Це було щось фантастичне. Поцікавився, хто вона. Виявилося, викладач педучилища. Познайомилися, заприятелювали. Марія закінчила Львівське музичне училище. Мріяла з рідними сестрами, які теж чудово співали, вступити до Львівської консерваторії, створити тріо. Їхня мрія здійснилася: тріо сестер Байко — народних артисток України — уславилося на весь світ. А які перспективи могли чекати на мене після семи класів сільської школи та ремісничого училища? Як справжній друг, Марійка порадила мені здобувати музичну освіту. Я її послухав. Бо ця дівчина була для мене уособленням усього прекрасного, що може нести у світ жінка: порядності, чистоти, краси. Я був закоханий у Марійку, але так і не освідчився, тому що знав — вона чекає хлопця з армії. За порадою Марії я вступив до Полтавського музичного училища.
— А свою дружину ви зустріли в ансамблі пісні й танцю «Горлиця»?
— Так, Галочку я знайшов уже пізніше. Вона мене підкупила добротою, вродою, чуйністю. А ще тим, що чудово співає.
— Який був перший оркестр у майбутнього диригента?
— Сільський. Ну, які в нас були музичні інструменти після війни? У мене мандоліна, у моїх товаришів Петра й Василя — гітара й балалайка. Вчорашній фронтовик дядько Крившенко грав на скрипці. Отак ми й виступали. Але людям подобалося. Як я диригував? А ніяк. Скажеш, було: «Поїхали!» І починали концерт. Це коли вже я навчався у ремісничому училищі і грав у духовому оркестрі, тоді доводилося і диригувати. Іноді.
— А коли у вас почалася співпраця з педуніверситетом?
— У 60-ті роки минулого століття. Тоді я вже був заслуженим працівником культури України. Я сюди прийшов і створив тут класичну хорову капелу. Але в ті часи це було небезпечно. За любов до рідного краю, рідної землі, рідної пісні мене незабаром вигнали з інституту.
— Як це було?
— А так. Міський будинок культури, огляд мистецьких колективів. Завершальним номером кожного концерту у 1970-ті роки було традиційне «Широка страна моя родная» або «Ленін-партія-народ». Я дозволив собі нечуване: програму Полтавської області завершити піснею в обробці Миколи Леонтовича «Ой зійшла зоря», де є зокрема такі слова:
Ой вийшла, вийшла Божая Матір Та й на хресті вона стала, Кулі вертала, турків вбивала, Монастир врятувала.
«Калина» виконала цю пісню, а керівника в коридорі взяли попідруки два чоловіки з відповідної служби. Згодом викликали на засідання парткому, хоча я комуністом ніколи не був: «Декламуй усі тексти пісень, які входять до репертуару капели!» Декламувати я не став, лише зауважив, що такі серйозні люди займаються дурницями. Почалися цькування. Звинувачення, наклепи. Як у таких умовах було працювати? Повторно мене взяли сюди на роботу в 1979 році.
— Кажуть, до самобутньої творчості калинян був небайдужий тодішній перший секретар Полтавського обкому партії Федір Моргун.
— Оце ж йому я і зобов’язаний моїм поверненням у лоно інституту. Тому що він поручився за мене перед ректором. Був такий випадок, коли після репетиції до мене підійшли люди і кажуть: «А ти знаєш, хто в нас на репетиції сьогодні був?» — «Хто?» — «Федір Трохимович!»—«Як?» —«Відкрив двері тихенько (ти саме диригував, тому не бачив) зайшов, сів, посидів, послухав-послухав та й пішов». Як потім він розповідав, наш спів лікував йому душу. Пісню він любив. І я йому довіку буду вдячний за те, що дозволив тоді мені працювати.
— Вас кликали працювати і жити в Нью-Йорк. Чому не скористалися пропозицією?
— Це було в 80-х роках. Справді, нас кликали в Нью-Йорк, американцям дуже подобалася пісенна творчість «Калини». Мене спокушали і машиною, і котеджем на околиці міста. Казали: «Ми тобі дамо все, що треба для нормального життя». А вони хотіли створити в себе при українському народному хорі «Думка» молодіжний хор. Проте я відмовився. Чому? Я ж учив дітвору любити рідний край, любити все своє. Якби поїхав, вийшло б, що я брехав. Хотілося матеріального благополуччя, але ж серцю не накажеш, душу не вирвеш із грудей. Сьогодні я думаю, що правильно зробив, що не поїхав. Так, я незаможний, але й не стою з простягнутою рукою. Мені вистачає того, що посилає Бог. Так я вихований.
— Чув такий вислів: після концертів «Калини», як після сповіді.
— Це все досягнуто великою працею. Деякі професіональні диригенти, їхні хористи і народні артисти на концертах намагаються показати себе, свій голос. А в мене девіз: «Забудь про себе! Те, як ти виглядаєш на сцені. Розчинися у пісні. Пісня — це все! А потім — ти». Відповідно добираю репертуар. Як закохаюся в пісню, що не дає мені життя ні вдень, ні вночі, приходжу до хористів і заряджаю цією піснею їх. І тільки після цього вони, можливо, хоч частинку того, що я хотів, передадуть людям.
— То який нині репертуар у «Калини»?
— Основа — українська народна пісня. А вже в якій обробці вона подається, в якій інтерпретації, це вже моє діло. Тут і Леонтович, і Лисенко. Репертуар серйозний, ми не ганяємося за скороминучою модою. Крім того, «Калина» — багатоголосий хор. У нас офіційно вісім голосів. І я добиваюся, щоб усе, що співає хор, проникало в серця людей.
— Ви для хору записали й аранжували майже півсотні зразків творів українського пісенного фольклору. Але ви чомусь не вважаєте себе композитором.
— Є анекдот на цю тему: «Як був молодим, вважав, що тільки я — композитор. Досягнувши середнього віку, зрозумів, що композитори тільки я і Моцарт. Але нині я очевидно знаю, що композитор тільки Моцарт!» Здається, я відповів на ваше запитання.
— Що для вас народна пісня?
— Що для віруючої людини молитва, те для мене — пісня. Це частина мого життя.
— Знаю, що калинянам відкрив вікно в Європу учитель музики з австрійського селища Санкт-Марієнкірхен Ганс Замхабер.
— Це мій побратим. Ми розуміємо один одного з півслова, незважаючи на те що німецьку я знаю недосконало. Ми випадково познайомилися у 1990 році в Польщі, і це він запросив наш колектив до Австрії. Завдяки йому ми здійснили нашу першу далеку закордонну поїздку.
— У 1991 році під час гастролей по Австрії ви потрапили у Відні на операційний стіл. Розкажіть, як це було?
— Вночі перед концертом мені зробили складну операцію без знеболювального. Інакше я до ранку не позбувся б впливу наркозу і не зміг би диригувати. Оперувала жінка, тому соромно було виявляти слабкість, я тільки стогнав, зціпивши зуби. Цим розчулив лікарку, яка добре уявляла мої страждання. «О! Це справжній козак!» — сказала захоплено своїм асистентам. Та ніч була тривожною і для організаторів концерту. Боялися, що зірветься виступ. Але вранці мені зробили перев’язку у поліклініці, кілька знеболюючих уколів, і я долучився до хору. Спасибі, Бог допоміг. Про той наш концерт австрійська преса відгукнулася дуже схвально. А на ньому був президент Австрії з дружиною.
— Основний склад «Калини» налічує понад сто учасників. А охочих співати в уславленому колективі ще більше. Як ви зацікавлюєте молодь народною піснею?
— Не я їх зацікавлюю. Це в них пробуджуються гени українські.
ДОСЬЄ «УК»
Григорій ЛЕВЧЕНКО. Народився 12 серпня 1933 року в селі Грабарівка на Полтавщині. Закінчив Полтавське музичне училище імені М. В. Лисенка та Ленінградську вищу профспілкову школу культури. Працював викладачем у музичній школі, художнім керівником хорових колективів «Решетилівські вишивальниці», «Горлиця», «Барвінок». Заслужений працівник культури України, заслужений діяч мистецтв України, кавалер орденів Миколи Чудотворця та «За заслуги III ступеня», професор. Автор понад 80 наукових праць, п’яти нотних збірок.
