16 липня шанувальники таланту української актриси театру і кіно Ади Роговцевої привітали її із 75-річчям
«Життя людського духу — ось що головне в театрі, бо дехто розповідає про життя людського тіла». Ці слова належать Людмилі Максаковій, примі російської театральної сцени. Напередодні ювілею Ади Роговцевої, Героя України, вони небезпідставно дедалі частіше спадали на думку. Саме людський дух і його вірну помічницю — душу — Ада Миколаївна уславила й уславляє в своїх ролях: театральних, кінематографічних, головних, епізодичних…
Майже 700 разів була Геленою
Долорес («Камінний господар» Лесі Українки), Лариса («Безприданниця» О. Островського), Майка («Платон Кречет» О. Корнійчука), Бланш («Гравець» Ф. Достоєвського), Христина (фільм «Павло Корчагін»), Сесилія («Як важливо бути серйозним» О. Уайльда), Наталія Башкирцева (картина «Приборкання вогню»), Раневська («Вишневий сад» А. Чехова), Филумена Мартурано («Филумена Мартурано» Е. де Філіппо), Анна Кафтанова (стрічка «Вічний поклик»), Марія (фільм «Київські зустрічі»), Марта-Джордж («Не боюся сірого вовка» Е. Олбі), Євдокія Махно (стрічка «Дев’ять життів Нестора Махна»), дружина Тараса (фільм «Тарас Бульба»), Франческа Джонсон («Рожевий міст» за романом Р. Дж. Уоллера «Мости округу Медісон»)…
«Варшавську мелодію» Леоніда Зоріна, у якій актриса зіграла Гелену Модлевську (в цьому образі А. Роговцева, починаючи з 1967-го, відпрацювала на сцені театру ім. Лесі Українки приблизно 700 разів), вочевидь, варто вважати візитівкою Ади Миколаївни. Зворушлива історія кохання полячки Гелени, студентки консерваторії, й росіянина Віктора, студента-технолога, репрезентована режисером Едуардом Митницьким, не залишала байдужим багатьох глядачів. 2003-го ж було створено «Варшавську мелодію-2» (режисер Ігор Афанасьєв), де майстриня зіграла вже разом із дочкою Катериною Степанковою. Минуло 40 років, Гелена, перебуваючи в Москві, завітала на один із концертів і серед глядачів зауважила офіцера, схожого на Віктора…
2007-го, у рік свого 70-річчя, А. Роговцева потішила шанувальників театрального мистецтва підготовленою спеціально до ювілею виставою «Якість зірки» (п’єсу британського драматурга Ноела Кабарда раніше було поставлено тільки раз: у лондонському театрі «Аполло»). Тоді Ада Миколаївна сама запросила до співпраці режисера Олексія Лисовця з Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Сценічна телефонна трубка символічна: у ній голоси усіх глядачів Ади Роговцевої, які зичать їй радощів від нових ролей. Фото з сайту 2000.net.ua
Тепер особлива — роль Рути
У низці її теперішніх театральних робіт (А. Роговцева — у штаті театру на Лівому) особливе місце посідає роль Рути (вистава «Вася повинен зателефонувати»), виписана Катериною Рубіною.
За інформацією театру, восени, на початку театрального сезону, ювілею буде присвячено саме цю постановку (сценічну редакцію Катерини Степанкової за мотивами п’єси «Прогулянки в Лю-Бльо»; прем’єра відбулася в червні 2010-го), в якій Ада Миколаївна грає головну роль. Героїня — мешканка приватного пансіону. Одного разу до неї приїздять одразу кілька приятельок (бізнес-леді Ляля, колишня арфістка Рената зі своїм сином Альбертом, художниця Ліля) і німецький психіатр Фогель. Аби вберегти свій внутрішній світ від повчань і комплексів «друзів», Рута час від часу одноосібно звертається до Васі, який, на її глибоке переконання, таки повинен зателефонувати. На тлі цієї, як зазначили самі творці, майже комедії, щемлива мелодія самотності Рути (а також виконавиці її ролі) проймає куди більше, ніж блискуча гра Неоніли Белецької, Михайла Кукуюка, Андрія Мостренка.
Треба сказати, що мелодію мало не кожного, створеного Адою Роговцевою (байдуже — на кону чи на кіноекрані) образу, виокремлює гідність. Якось актриса зізналася: «Коли мені режисер каже «духовніше, добріше», я вмираю, мене немає». А ще не приховує досади через те, що багато років тому заборонила собі (після того, як режисер Олексій Герман затвердив її на головну роль) зіграти у фільмі «20 днів без війни» (героїню зрештою втілила перед камерою Людмила Гурченко): маючи одразу дві головні ролі в театрі, боялася підвести колег…
Останнім часом Ада Миколаївна здебільшого працює в Росії. Тамтешні кінорежисери, на відміну від вітчизняних, спроможні розгледіти багатогранність її таланту.
Стрічка Олександра Гордона «Вогні притону» (2011) — це оповідь про повоєнну, 1958 року, Одесу. Головна героїня — Мама Люба (О. Фандера), «господиня» борделю, вибудовує надзвичайно щирі (майже родинні) стосунки зі своїми «дівчатками», опікується їхніми долями. При цьому Любині взаємини з власною матір’ю (А. Роговцева) вкрай безрадісні. Вочевидь, раніше Аді Миколаївні не доводилося вершити таку сувору материнську любов, як у цьому фільмі. Стриманими штрихами актриса вималювала сталеве (по суті, величне) материнське почуття, материнську душу. У тандемі з Оксаною Фандерою Ада Роговцева створила неперевершений у своїй простоті образ жінки-одиначки. Образ, який змушує замислитися: як воно — бути матір’ю, нести в душі біль за дитину (навіть дорослу) і снагу не занапастити тим болем власну душу? Слушний нині образ, і, на жаль, мало затребуваний. Існує твердження: мовляв, материнський інстинкт — це те головне, що природа заклала в жінку. Та коли актриса спроможна відшліфувати інстинкт за допомогою мелодії любові, її майстерність стає каноном, заповіддю для тих, хто спроможний навчатися. Зокрема навчитися любити. Не дивно, що Ада Миколаївна вважає неприйнятним у своєму творчому доробку один-єдиний образ — Медеї: «Я була б непереконливою в цій ролі. Не розумію: як заради кохання можна вбити дітей?»
До снаги — найскладніше
А. Роговцева народилася в тисячолітньому Глухові на Сумщині. Головним храмом міста ще з часів козачої доби був Миколаївський собор. У ньому молилися архієпископ Феофан Прокопович, імператор Петро І… На площі перед храмом відбувалися козацькі ради, а в самому храмі — церемонії освячення на гетьманство. Ця барокова споруда збереглася до наших днів.
Іще один цікавий факт. Початок війни 1941—1945 років родина зустріла в Одесі (батько Ади, молодий чекіст, скеровував тоді відправку жителів в евакуацію). Корабель же, на який Роговцеви мали піднятися і на який зрештою спізнилися, вибухнув у них на очах. Так родина повернулася у Глухів. Хтозна, можливо, ці два міста з їхніми історією і храмами — обереги Ади Миколаївни. Хрещення ж актриса прийняла… на сьомому десятку, а 2008-го удостоїлася звання Почесний громадянин Глухова.
Поза тим, окрім оберегів, є в житті Ади Роговцевої справжні янголи-охоронці: режисери Едуард Митницький (художній керівник Театру на Лівому) і Роман Віктюк. Скажімо, Паола з «Дами без камелій» Т. Реттігана (режисура Р. Віктюка; прем’єра вистави відбулася 1992-го) у виконанні актриси — чи не найяскравіший взірець тієї, сказати б, ідеальної естетики порозуміння між постановником і виконавицею головної ролі, якої нині бракує і українському театру, і українському кіно. Проте, можливо, це водночас і один із тих щасливих випадків, коли талановиті люди, почавши працювати разом, створюють новий світ, а не конкурують одне з одним.
«Ви бачите, який процес! Духовний!» — зауважив якось знаний Р. Віктюк під час чергової репетиції у своєму театрі. Цікаво, що то була репетиція самого тільки поклону... Такий підхід до справи багато важить. А ще Роман Григорович певен: «Найскладніше — розчинитися в світлі тієї людини, до якої приходиш».
Аді Роговцевій найскладніше — до снаги. 1954-го вона вступила до Київського театрального інституту, 1959-го його успішно закінчила і створила родину (чоловік Костянтин Степанков, з яким Ада Роговцева прожила 46 років, полишив цей світ 2004-го), 1960-го стала заслуженою артисткою УРСР, 1967-го — народною УРСР, 1977-го — народною СРСР. Вона — автор поетичних збірок: українськомовної «Мамині молитви» та російськомовної «Целую твой голос»; а також книжки «Мій Костя», присвяченої чоловікові.
