І в Сумах, і загалом в Україні складно знайти подібну постать, що уособлювала б такий виробничий, науковий і організаторський масштаби. В обласному центрі, де Володимир Матвійович мешкає з кінця 40-х років минулого століття, його чудово знають не тільки як досвідченого і професійного керівника одного з найбільших промислових підприємств України, і загалом Європи, а й як громадського діяча, дбайливого господаря, для якого турботи про підприємство і розвиток міста єдині і невіддільні.
Напередодні 75-го дня народження В. Лук’яненка кореспондент «УК» зустрівся з ювіляром.
Свого часу фрунзенцям допоміг Рональд Рейган
— Володимире Матвійовичу, у вашому робочому кабінеті три великих портрети — Леоніда Брежнєва, Рональда Рейгана та Івана Харитоненка. Чому саме вони «зібралися» тут разом?
— Та це ціла історія! (співрозмовник жвавішає і усміхається. — Прим. авт.). Наприкінці 1970-х років у відносинах між СРСР і США пролягла доволі глибока тріщина. Зокрема, американський президент наклав ембарго на поставку до Радянського Союзу низки найменувань обладнання, техніки тощо. У відповідь на це радянський уряд і партія максимально активізували роботу вітчизняних підприємств, що могли самостійно заповнити цю промислову нішу.
Скажу відверто: тоді наше об’єднання не було провідним — промислову погоду визначали Ленінград, Урал, Казань, які мали значну економічну міць. Однак нас також підключили до виконання масштабних замовлень — спершу спільно з Казанню, а пізніше самостійно наростили обсяги. Тодішній уряд СРСР прийняв рішення про будівництво кількох потужних газопроводів, які мали транспортувати природний газ з Крайньої Півночі до європейської частини держави і далі. Ми починали з кількох газоперекачувальних агрегатів, а згодом вийшли на показник 150 за рік.
Освоїли випуск техніки на базі авіаційних турбін, що відслужили свій строк в авіації. Їх знімали з літаків, а ми переобладнували під газоперекачувальні агрегати. І недорого, і ефективно. Тобто благодатне зерно знайшло такий же самий грунт.
Оскільки за цими рішеннями стояли керівники двох надпотужних держав — Леонід Брежнєв та Рональд Рейган, — саме завдяки їм сумське підприємство не тільки вистояло в тодішніх економічних умовах, а й набуло нового промислового дихання, і тепер «Фрунзе» знають в усьому світі.
Що стосується Харитоненка, то представники цієї династії для мене завжди були і залишаються взірцем відданості справі, якій служать, рідному місту. Крилаті слова Івана Герасимовича «Любіть Суми так, як я любив!» — це вічний заповіт кожному справжньому громадянину рідного міста. До того ж його син Павло був ініціатором створення 1896 року машинобудівного заводу і одним з його акціонерів.
Свій ювілей Володимир Лук'яненко зустрічає сповнений енергією і творчими задумами. Фото автора
Наш домашній скарб умістився в полуторці
— Ви сказали про Суми, які для вас стали другою батьківщиною. Як сталося, що саме це місто визначило ваше життя?
— Я дитина війни і добре пам’ятаю воєнний і повоєнний Харків. Мов зараз бачу наш двоповерховий напівзруйнований будинок, де мешкав з батьками і старшою сестрою. Після Перемоги сім’я поїхала на Донбас — тато працював агрономом, а мама була вчителькою. Але головною проблемою для нас, дітей, стало подальше навчання. М’яко кажучи, тамтешні школи і вчителі не зовсім відповідали вимогам освіти, і батьки прийняли рішення перебратися до Сум.
Добре пам’ятаю, як їхали розбитою дорогою. Наш домашній скарб умістився в полуторці, найнятій татом. Коли дісталися околиці, зупинилися посеред розкішної липової алеї. Батько вийшов з машини, показав на дерева і запитав: «Ну як, синку, подобаються оці липи?»
Я не міг приховати захоплення цією красою і сказав, що місто і алея мені дуже подобаються. І зараз, коли проходжу тією алеєю, згадую далекий день кінця
1940-х, своїх батьків, перші дні в Сумах.
Пішов до четвертої школи, яку успішно закінчив, і знову поїхав до … Харкова, де став студентом політехнічного інституту. Там мені все було знайомим і близьким. На той час наш будинок уже знесли.
Коли одержав диплом, певний час вагався, куди їхати. Випускників активно агітували брати розподіл на Урал, до Сибіру: мовляв, там і зарплата висока, і житло дадуть, і романтика. Але я обрав Суми, до яких звик і які стали другою батьківщиною. До того ж тут була моя дружина, маленька донька, батьки… Мене прийняли помічником майстра на завод ім. Фрунзе — було це якраз у новорічні дні 1961-го. Отож тут я вже 52 роки.
Нам вдалося запустити велетенський будівельний маховик
— Ви доволі швидко пройшли всіма виробничими щаблями і через 12 літ стали на чолі великого промислового підприємства. Саме тоді об’єднання стрімко закріпило за собою імідж новатора у сфері розробки і впровадження прогресивних методів управління економікою. Які найяскравіші спомини про той час?
— На початку 1970-х машинобудівний завод мав свою виробничу специфіку. З одного боку, тут були кадри надзвичайно високої кваліфікації, а з другого — не розвивалася виробнича база. Мали приміщення і обладнання довоєнного рівня, застарілі корпуси цехів тощо.
У першу чергу давався взнаки брак належної будівельної бази. Я розумів, що так тривати не може, і разом з однодумцями вирішили створити спершу управління, а потім власний будівельний трест. Ось тоді розгорнули роботу! Споруджували не тільки виробничі об’єкти, а й житло, зокрема гуртожитки для малосімейних, дитячі садки, школи, одне слово, взялися за соціальну сферу.
У той час важко було вибити ліміти на підрядні роботи, а коштів давали стільки, скільки можеш освоїти. Домовлялися з іншими будівельними організаціями — вони поставляли, приміром, матеріали, а ми будували. Це було вигідно всім. Таким чином нам удалося запустити велетенський будівельний маховик. А що означало спорудити новий цех?! Це і нове обладнання, і нові робочі місця, і нова конкурентоздатна продукція.
Поталанило на колег, з якими працювалося особливо і ефективно. На жаль, більшості з них немає вже на світі. Приміром, коли я був начальником цеху, разом з Володимиром Петровичем Москаленком, який трудився в управлінні, взялися за такі поняття, як розрахунок потужностей, самофінансування, інші економічні категорії. Про них тоді ніхто не мав уявлення, бо ніхто ніколи нічого не рахував. Але епоха соціалізму поступово закінчувалася, і перед нами поставали нові складні завдання.
До 1990 року об’єднання не сходило з перших місць у всесоюзному соціалістичному змаганні. Так було створено непохитний і міцний імідж підприємства.
— У вашому житті був 4-річний несумський період. Чи вдалося виконати накреслене на посаді міністра і чому не залишилися в Москві?
— Чотири роки — занадто малий проміжок часу, аби зробити щось значиме і суттєве. Вважаю, що тоді вдалося знайти бодай тимчасову оптимальну форму управління, а саме створили близько 30 об’єднань за різними напрямками. Адже Міністерство хімічного і нафтового машинобудування було надзвичайно громіздким, об’ємним. Не мали навіть можливості протягом місяця ознайомитися з тим, як ідуть справи, скажімо, в Узбекистані чи Казахстані.
Той період для мене цінний знайомством і роботою з такими особистостями, як Михайло Горбачов, Микола Рижков, Віктор Черномирдін, Костянтин Брехов та інші. Постійно підтримував зв’язки з рідним об’єднанням. І коли постало питання про реорганізацію міністерства наприкінці 1980-х, я зрозумів, що це перший етап на шляху його ліквідації.
Довго думав, чим далі займатися. Пропонували дипломатичну роботу, однак розумів, що то не моє. А тут приїхала делегація із Сум, мої колеги по роботі запросили повернутися до колективу. Вирішив їхати додому, де мешкали мої вже старенькі батьки. Подав свою кандидатуру на участь у виборах — і мене обрали керівником. Ось так розпочався другий етап роботи. Вважаю, що не помилився, і не шкодую за цим рішенням.
Понад мільйон доларів за винахід
— На певному етапі фрунзенці почали зводити об’єкти «під ключ». Коли прийшли до цього і чому?
— Саме життя, ринкові умови змусили працювати за європейськими і світовими стандартами, бо хто захоче морочитися з десятками підрядних організацій, аби одержати той чи той об’єкт? На початку 1990-х узялися освоювати нову для нас справу. Непросто було. Однак змінили психологію мислення, і перші дві газокомпресорні станції здали в Туркменістані та Азербайджані. Сьогодні не уявляємо, що можна працювати по-іншому.
— Ви давно і успішно займаєтеся науковою діяльністю.
— Це окрема і чимала сторінка в моєму житті. Багато років підтримую зв’язки з видатним ученим Борисом Патоном, завдяки якому не розлучаюся з наукою, маю авторські свідоцтва, окремі грунтовні роботи. Свого часу за один з моїх винаходів держава одержала понад мільйон доларів. Це було за часів СРСР. Тобто мої наукові дослідження теж мають ціну.
— Чи щасливі ви? Якщо так, то завдяки чому?
— Однозначно, що так. Насамперед завдяки колективу фрунзенців. Поза роботою не уявляю свого щастя. Відчуваю особливе задоволення від запаху металу, кучерявої стружки, зварки.
Інші світлі грані — риболовля, полювання, книжки, спорт. От тільки ловити карасів і щук чи вполювати дику качку не часто випадає. Часу не вистачає.
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ЛУК’ЯНЕНКО. Народився 1937 р. в Харкові. Закінчив Харківський політехнічний інститут та Український заочний політехнічний інститут. За фахом — інженер-механік. Трудову діяльність розпочав у січні 1961 р. на Сумському заводі імені Фрунзе. З листопада 1973-го — директор підприємства. З січня 1986-го по червень 1989-го — міністр хімічного і нафтового машинобудування СРСР. З 1989-го — генеральний директор, голова правління, з 2007-го — президент ПАТ «Сумське НВО імені Фрунзе».
Герой Соціалістичної Праці (1985), Герой України (2004). Лауреат Державних премій СРСР та України. Кавалер багатьох нагород України та зарубіжних країн.
Доктор технічних наук (2000), академік Академії інженерних наук України, професор Харківського державного політехнічного університету та Московського державного університету інженерної екології, Почесний машинобудівник Російської Федерації, Почесний працівник газової промисловості СРСР, Почесний громадянин Сум. Автор понад 100 наукових праць, має низку авторських свідоцтв. Обирався депутатом різних рівнів, у тому числі Верховної Ради СРСР.
ДОВІДКА «УК»
За меценатської підтримки В. Лук’яненка збудовано приміщення Сумського єпархіального управління, реконструйовано Софронієво-Молченський та Путивльський монастирі, зведено капличку на місці зруйнованого в 1930-ті роки храму Різдва Пресвятої Богородиці.
