Письменник і поет Валерій БАСИРОВ
Переклад будь-якого твору — справа не з легких, а якщо ця книга є священною для великої кількості людей, то праця стає просто титанічною. За таку роботу взявся кримський письменник і поет Валерій Басиров. Завдяки його наполегливості і таланту книгу мусульман Коран ми маємо змогу читати українською мовою. Перше видання побачило світ ще 2010 року, але там, на думку фахівців, були певні неточності у значенні слів. Тож друге видання «Перекладів смислів Корану» вийшло з урахуванням зауважень. Та й цей варіант не став остаточним: поет і далі вдосконалює свою працю. Зокрема цього року він готує до випуску вже четверте видання книги.
— Валерію Магафуровичу, перекладати Коран українською мовою брались неодноразово, а довести роботу до кінця вдалося лише вам…
— Так, за цю роботу свого часу бралося багато людей, та коли вони доходили до певних сур (глав), їх далі щось не пускало. Можливо, тому, що не було розуміння, за що ти взявся, або Всевишній не дав далі дорогу. Адже Коран — це не звичайна книжка, тут, як кажуть, повинен відкритися портал, мусить з’явитися зв’язок між тобою і тим, хто над тобою.
— Три роки тому вийшло перше видання. Якою була реакція мусульманського духовенства?
— Тоді своїм коштом я видав лише 10 примірників. Коли презентував видання у кримському Муфтіяті, то перше запитання, яке почув від муфтія: «Хто дав тобі право це робити?» Я відповів: «Усевишній». На представлення книги у кримськотатарській бібліотеці також прийшов представник муфтія, у своїх відгуках він зробив певні зауваження. Тому й узявся за доопрацювання, а також запросив до співпраці кримськотатарських фахівців, які добре знали арабську мову. Адже я переклад здійснював з російських текстів, які були зроблені з французької мови, а також користувався англійськими перекладами.
У цій співпраці я зіткнувся з різними течіями, що існують серед кримських татар, тому були спроби переробити текст, як-то кажуть, «під себе». Однак я впевнений, що ніхто не має права тлумачити Боже слово за таким принципом. Ця робота далась непросто.
— Скільки років ви працювали над перекладом?
— Напевне, все своє життя. Коли навчався в Літературному інституті в Москві, то купив Коран у перекладі Крачковського, він досі у мене зберігся. Почав читати і, нічого не зрозумівши, закрив. Потім читав інші видання, але їх об’єднувало те, що переклад робився дослівно, а так не можна робити. Тут кожне слово треба не просто перекладати, а тлумачити. Я перечитав купу книжок, адже мені самому треба було зрозуміти зміст. І коли в голові все стало на свої місця, працювати було досить легко.
— Здається, за віросповіданням ви православний?
—Так. Але кожна людина шукає шлях до себе — це найтяжчий шлях, який тільки існує в світі. Працю над цією книгою я вважаю для себе закономірною, адже я часто ставив собі запитання про своє походження, хотів відстежити родове коріння. Моя мама була українкою польського походження, а батько — казанським татарином, хоч я його не пам’ятаю, — він залишив нас, коли мені виповнився один рік. Тому ідея перекласти Коран українською мовою для мене є закономірною, адже за цією книгою жив мій батько, а українською розмовляла мати.
Ще одним поштовхом стала хвороба матері. Саме в цей час, перебуваючи біля її ліжка, я постійно писав — так з’явилася збірка «Подих вранішньої роси», яка вже перекладена дев’ятьма мовами. Цікаво, але її стиль чимось нагадував стиль мого майбутнього перекладу смислів Корану. Напевно, вже тоді я був готовий до цієї роботи.
Валерій Басиров під час вручення нагороди на Міжнародному конкурсі «Ак Торна» зустрівся з Верховним муфтієм Росії і подарував Коран українською мовою. Фото з архіву Валерія Басирова
— Упевнена, що робота над такою книгою вносила корективи у ваше життя.
— Я давно нічому в цьому світі не дивуюсь, бо він так улаштований, що не треба бути фантастом, слід уважно придивитися до життя, яке відбувається навколо тебе. Хоч було дещо цікаве, коли я завершував роботу над першим варіантом перекладу смислів. У мого видавництва не було жодного замовлення протягом трьох місяців — напевно, Всевишній дав мені змогу спокійно завершити роботу. Цікаво й те, що коли приступив до цієї роботи, шукав рідню по лінії свого батька, оскільки у нього, крім мене, було ще четверо дітей. Перша родина у батька з’явилася ще до війни. Після мого народження тато написав листа своїм батькам, де просив дозволу привезти у їх дім нову родину. Та його батько, а мій дід, який був імамом та викладачем у медресе, не розумів, як можна кинути дружину-мусульманку з 4 дітьми заради християнки. Він вимагав, щоб батько повернувся до своєї першої дружини, — так і сталось. З того часу зв’язок перервався.
У пошуках родини я звернувся по допомогу до редактора газети з міста Набережні Човни. І мені відповіли, що, можливо, знайшли мою сім’ю. Через деякий час я звідти отримав листа, який починався словами: «Пише тобі незнайома рідна сестра Гульнас». Таким чином через багато років знайшлась моя родина. А в грудні минулого року я з ними зміг зустрітися. Цьому посприяла перемога у Міжнародному конкурсі перекладачів «Ак Торна», що проходив в Уфі, де я посів перше місце. Це диво — все склалось так, щоб зустріч відбулася.
— Присвятивши багато років осмисленню Корану, чи можете ви підтвердити або спростувати думку про войовничість ісламської релігії?
— Жодного слова, яке б закликало до насильства, в Корані немає. Більше того, я впевнено можу сказати, що іслам — одна з найтолерантніших релігій. І ті, хто закликає мусульман до джихаду, священної війни, насправді не є мусульманами. Адже найгірший злочин, про який говориться у Корані, — позбавити життя себе або когось.
— Торік ви почали роботу над четвертим виданням. Щось удосконалюєте в своїй роботі?
— Так. Коли вийшов третій наклад Корану, був упевнений, що моя робота завершена остаточно. І раптом, порівнюючи тексти інших перекладів, зрозумів, що автори переписували одне в одного з недопустимими помилками. Тому почав працювати над четвертим виданням. Воно радше побачить світ цього року. В ньому, крім 600 сторінок перекладу, будуть ще коментарі — такого ще ніхто не робив. Щодень я знову проробляю більш як 10 сторінок, знову звертаюсь до книжок — це непроста праця. Тепер не впевнений, що це буде остаточна версія.
— Яким воно повинно бути, щоб ви були задоволені своєю роботою?
— Удосконаленню немає меж. Хоч я вже задоволений зробленим, адже люди чекають на книгу — пишуть, телефонують, просять Коран саме українською. До мене звертаються з різних країн, навчальних закладів. Нині в мене не залишилось жодного примірника, бо книгу тричі друкував на власні кошти, тому й наклади мізерні.
— Але ж охочих мати переклад смислів багато. Може, зробити видання комерційним проектом?
— Ні. Адже мені важлива моя праця, з цієї книги комерційного проекту робити не буду. Мені навіть байдуже, який наклад буде, головне, щоб книга побачила світ.
— У вас є власне видавництво «Доля», якому виповниться цього року 25. Завжди цікавилася його новинками, адже вони закликають до порозуміння, толерантності.
— У нас був цікавий проект — дитячий журнал «Зірочка». Його ідея — навчити дітей поважати й цінувати культуру одне одного. У ньому друкували віршики, казочки, словнички українською та кримськотатарською мовами, твори дітей — читачів журналу. Шкода, але за власні кошти я зміг два номери випустити, на ще 4 номери надійшла допомога від фонду «Відродження» і кримської влади. Нині немає змоги видавати його власним коштом.
Та я не опускаю рук. Незабаром почне виходити журнал «Крим» кримського філіалу Спілки письменників України, і я хочу робити додаток до нього. Це будуть маленькі книжечки з творами тих, хто робить перші кроки у прозі та поезії. Для творчої людини це буде подією, яка, можливо, стане дорогою у майбутнє. Твори виходитимуть мовою оригіналу, тобто кримськотатарською, українською та російською. Загалом мрію про те, аби друкувалися всі національності, що проживають у Криму, своєю рідною мовою, адже їх немає кому видавати, бо ніхто не фінансує.
Людмила ЩЕКУН, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій БАСИРОВ. Народився 1947 року у селищі Сама Івдельського району Свердловської області. У 1977 році закінчив Літературний інститут ім. М. Горького. Трудову діяльність розпочав з редагування газет у містах Нетішин, Славута та Хмельницькому. Згодом сам став засновником та редактором кількох друкованих ЗМІ. З 1998 року — засновник та директор видавництва «Доля», у якому за 25 років існування видано понад 1500 найменувань книжок загальним накладом 2,5 мільйона.
