Але недавно сесія міської ради за пропозицією департаменту економіки та розвитку міськвиконкому та за активної підтримки міського голови Сергія Одарича і його більшості у міській раді дозволила продаж будівлі міського кінотеатру «Україна» без збереження профілю його діяльності.
Ще з десяток років тому цей осередок культури з двома кінозалами вважався одним із найкращих в обласному центрі. Проте останнім часом йому похвалитися стало нічим. Ось відгук самих відвідувачів на одному з інтернет-форумів: «Порожні зали, холоднеча, убогі крісла, старе обладнання. Компанії з пивом і цигарками…» Вичерпнішої характеристики не даси. Та все-таки…
Навіть у пору суцільної комерціалізації важко уявити місто без цього кінотеатру. Так, «Україна», на щастя, ще не останній — окрім нього є кілька, в тому числі й сучасні: «Дніпроплаза» та «Салют». Незабаром має з’явитися ще один — у торговому центрі «Любава-сіті». Здавалося б, можна зрозуміти батьків міста: якщо підприємство стає збитковим, не задовольняє городян і не має ніяких перспектив на поліпшення, з ним треба розпрощатися. Однак вражає інше — «продати без збереження профілю». Це означає, що в центрі міста поряд із потужними торговельними підприємствами, які його заполонили, з’явиться ще одне. Бо навряд чи нові господарі приміщення побажають влаштовувати там музей чи бібліотеку, освітній заклад чи щось подібне з гуманітарної сфери. Тобто прийняте рішення сприятиме дальшому витісненню з життя духовного начала та утвердженню горезвісного принципу «купи-продай», за яким нині й живе велика частина суспільства.
Може, і не слід було б загострювати увагу саме на цьому випадку, адже чи варто, втративши голову, тужити за шевелюрою? Тобто, порівнюючи моральний стан суспільства нинішнього з його станом десяти-п’ятнадцяти років тому, помічаємо: якось непомітно втрачаємо щось важливе й дороге, на чому трималося все наше життя. Дехто пояснює це як неминучі втрати суспільного розвитку. Мовляв, ринок диктує, все купується й продається. І вже успішному (за нинішніми мірками) подружжю не соромно віддавати хворих батьків у будинок престарілих, хоч легко могли б доглянути їх самі. Коли ж оглухли вони, коли стали нечутливі до того нелюдського болю, коли відвертаються найрідніші, без яких і саме життя втрачає сенс? Як написала у відчаї до редакції одна старенька мати: «Я розумію, що діти відправляють мене в зал чекання перед похоронною процесією».
А що думає про це сучасна молодь? Науковці спробували дізнатися, опитавши кілька тисяч студентів. Майже 65% опитаних вважають, що діти вчинили правильно. І лише третина відреагувала на такий вчинок негативно.
Повертаючись до питання згаданого кінотеатру, який раптом став у місті зайвим, варто зазначити, що не всі депутати були одностайні в прийнятті такого рішення. Приміром, Віктор Білоусов, який голосував проти, вважає, що приміщення можна було б використати значно ефективніше, організувавши там доступний центр дозвілля молодих людей. До речі, на тій сесії з подачі міського голови також було дозволено до продажу комплекс будівель міського Будинку культури імені Івана Кулика на вулиці Енгельса.
Важко втриматися, аби не поставити в цей ряд питання щодо «оптимізації» окремих музичних та загальноосвітніх шкіл, що їх громада нещодавно «відвойовувала» в міської влади. А як не згадати передані різним організаціям приміщення кількох дитячих садків, які нині ой як би згодилися! Мотиви ті самі: сьогоднішня вигода, намагання затулити бюджетні дірки, яких, незважаючи на всі зусилля, не меншає.
