Голова Національної спілки краєзнавців України Олександр РЕЄНТ
12 вересня 2011 року відійшов у вічність авторитетний історик і державний діяч, реаніматор і беззмінний керівник спілки дослідників рідного краю, академік, Герой України Петро Тимофійович Тронько. Він багато зробив для відновлення історичної пам’яті нашого народу. Це йому ми вдячні за створення унікального видання 1960 — 1980-х років — 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», за розробку і вже помітне втілення Державної програми «Реабілітовані історією», за те, що вже надбав «Звід пам’яток історії та культури України».
Але це далеко не все, чим славне ім’я видатного науковця-краєзнавця, поруч з яким зростав продовжувач його справи і нинішній очільник Національної спілки краєзнавців України, член-кореспондент НАН України Олександр Реєнт. З ним і ведемо подальшу розмову про спадкоємність надбань Петра Тронька та новітні плани краєзнавців.
— Олександре Петровичу, чим ще вистелив для послідовників дорогу в майбутнє Петро Тимофійович?
— Його спадщина надзвичайно масштабна і цінна для нас. Він — неперевершений літописець краєзнавчого руху. Чого варта, скажімо, лише одна його монографія про історичне краєзнавство на межі тисячоліть. А загалом у доробку Петра Тимофійовича понад 600 друкованих праць, серед яких 17 монографій.
Не треба забувати, що протягом 22 років він очолював правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. З його подачі і під його керівництвом розгорнуто довгострокову програму відтворення видатних пам’яток України. Разом з письменником О. Гончаром та архітектором О. Силиним він підняв громадськість на масштабну роботу з повернення із небуття національних святинь. І сьогодні ми пишаємось величчю відбудованих Михайлівського Золотоверхого собору та Успенського собору Києво-Печерської лаври. Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара, який він очолював, орієнтує і наші зусилля та плани на майбутнє.
Учасники літературно-краєзнавчої конференції "Андрій Малишко: слово і пісня" біля пам'ятника поетові в Обухові. Фото з архіву Олександра РЕЄНТА
— Безперечно, особистість Петра Тронька, його приклад невтомної роботи — зразок для наслідування і заслуговує всілякого пошанування.
— Так. Наша спілка нещодавно ухвалила рішення про краєзнавчу премію НСКУ імені академіка Тронька за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризацію історико-культурних і природних багатств рідного краю та щорічне відзначення нею кращих наших ентузіастів. Уперше це буде зроблено в липні нинішнього року. Президія правління НСКУ спільно з дирекцією Інституту історії України НАНУ розробили пропозиції до керівництва держави щодо присвоєння цієї премії Національному музею народної архітектури і побуту України в Пироговому, фундатором якого він був, створення меморіальних музеїв, виготовлення меморіальних дощок і присвоєння його імені вулицям у Києві й на малій батьківщині вченого — на Харківщині.
Пам’ять про Петра Тронька буде жити в продовженні тих масштабних справ, котрі він залишив нам, у подальшому розвитку його наукової школи, краєзнавчого руху України. Відновивши 1990 року нашу спілку, Петро Тимофійович накреслив і довгострокову Державну програму розвитку краєзнавства. Нещодавно закінчився її термін. З об’єктивних економічних причин не все вдалося виконати, тож сьогодні залишається актуальним продовження цієї справи. Продовження з визначенням нових пріоритетів. Програму розвитку краєзнавства на період до 2025 року вже розроблено, і тепер вона має бути схвалена та затверджена на державному рівні.
— Отже, що буде пріоритетним у вашій роботі?
— Сьогодення виокремило нагальну потребу у відродженні духовності, історичної пам’яті та національної культурної спадщини українців. Мета краєзнавця — розкрити історію свого міста чи села. Що в пам’яті малої батьківщини, тим і велика пророста. Отож і завдання нової програми — подальше узагальнення теоретичного і практичного досвіду в краєзнавстві, вдосконалення його науково-методологічних основ, поглиблення досліджень джерельної бази, розробка галузевих напрямів: історичного, природничого, географічного, етнографічного, культурно-мистецького, освітянського, пам’яткознавчого, музейницького, бібліотечного, туристичного та екологічного краєзнавства.
Тут і поширення краєзнавчої складової та зміцнення навчально-методичної бази краєзнавства у системі національної освіти, і популяризація краєзнавчих досліджень та залучення широких кіл громадськості до збереження історико-культурної спадщини України.
— У проекті програми першою значиться науково-дослідна робота. Що конкретно накреслено?
— Давно вже виношується ідея і пора нарешті започаткувати науково-дослідний інститут краєзнавства як науково-методичний та координаційний центр краєзнавчих досліджень в Україні. Нагальною є робота — як організаційна, так і науково-методична — з підготовки нового енциклопедичного видання «Історія міст і сіл України».
— Чим це викликано?
— По-перше, зміною історичних пріоритетів. Набуття державності спонукає глибше глянути в свою історію, повніше представити в ній імена і події. А по-друге, значно актуальнішою стала історія повсякденності міст і сіл, коротше, їхня макроісторія. В Україні понад 500 міст, яким виповнилося 300 і більше років. Деякі вже відсвяткували і тисячолітній ювілей. Так що пора поповнити знання про них. Інше актуальне питання — зниклі села. Починаючи із 1970-х років їх налічується понад 2000. Зберегти духовну пам’ять про них — завдання краєзнавців.
У нас багато роботи, накресленої і Державною програмою з підготовки багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Започаткована ще 1992 року, ця програма покликана увічнити пам’ять репресованих громадян, які постраждали від тоталітарного режиму. У всіх областях діють науково-редакційні відділи, що вже підготували понад 720 тисяч карток з архівно-кримінальних справ архіву СБУ. Вже видано 80 томів цієї серії.
Ще один стратегічний напрям нашої діяльності — пам’яткоохоронна робота. Краєзнавці України беруть активну участь у реалізації масштабного проекту «Звід пам’яток історії та культури України». Йдеться про пам’ятки архітектури, археології, науки і техніки, історії, пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями, монументальні пам’ятники. В Україні понад 130 тисяч пам’яток історії і культури, які перебувають під охороною держави. Зміна історичних реалій активізувала дослідницьку роботу з виявлення нових пам’яток, уточнення даних про існуючі. Вже видано дві книги про пам’ятки Києва, підготовлені до видання книги по Чернігівській, Херсонській областях, місту Севастополю.
— Де пам’яткоохоронну роботу поставлено на відповідний рівень?
— Можу відзначити Чернігівський науково-методичний центр, співробітники якого обстежили 2400 пам’яток історії та культури краю, з них близько 800 нововиявлених. Водночас підготовлено пропозиції щодо взяття на державний облік 79 пам’яток. Краєзнавці досліджують стародавні та історичні міста Батурин, Любеч, працюють над пропозиціями щодо внесення номінації «Чернігівський Дитинець —комплекс історико-архітектурних пам’яток ХІ —ХІХ ст.» до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Добрі справи є на рахунку всіх регіональних організацій, передусім Житомирської, Івано-Франківської та Черкаської. А от, скажімо, в Обухівському районі на Київщині зусиллями активіста-краєзнавця Анатолія Шафаренка відкрито 67 меморіальних дощок відомим землякам. Дослідники вшанували пам’ять В. Винниченка (Кіровоград), П. Тутковського та М. Бердяєва (Житомир), Л. Кравцова (Рівне), В. Попенка (Дубровиця на Рівненщині).
Краєзнавці досліджують місцеву топоніміку і беруть активну участь у заходах щодо повернення історичних назв вулицям.
— Певно, в програмі ви не забули про тісніші зв’язки краєзнавства зі школою та вищими навчальними закладами?
— Звичайно. Тут і науково-методична робота з викладачами та вчителями, і підготовка методичок, підручників та посібників з краєзнавства, вивчення його основ у вишах та історії рідного краю в школах. Окремо хотів би наголосити на просвітницьких заходах, передбачених нашою програмою до 2025 року.
Незабаром відзначатимемо 1025-річчя хрещення Київської Русі. Через рік — 200-літній ювілей Тараса Шевченка. Не за горами і 300-річчя з дня народження Григорія Сковороди. Це лише найпомітніші віхи в нашій історії, які ще належним чином не поціновані. Так що і тут для краєзнавців широке поле досліджень. Особливо на регіональному рівні.
А ще в планах — залучення краєзнавчого активу до програм збереження та музеєфікації пам’яток козацької історії, розробка програми розвитку та популяризація діяльності громадських музеїв і музейних кімнат в населених пунктах та навчальних закладах, запровадження культурологічного медіа-проекту «Музейні скарби України» задля відтворення історії українського музейництва ХІХ —початку ХХІ століть.
Серед просвітницьких заходів хотів би виділити пропаганду музейної та духовної спадщини Героя України Михайла Сікорського, до чого вже активно долучилися краєзнавці Переяслава-Хмельницького, і зокрема тамтешнього педуніверситету імені Григорія Сковороди на чолі з ректором Віктором Коцуром.
— Ваша просвітницька робота немислима без її потужного рупора — журналу «Краєзнавство» зокрема і видавничої справи в цілому.
—Так. Але, на жаль, наш журнал, як і вся преса в Україні, переживає нині не найкращі часи. Хоч він конче потрібний як трибуна не лише спілчанського загалу. Він виходить щоквартально, висвітлює всю краєзнавчу роботу в Україні. Звичайно, наклад в 300 примірників не може задовольнити потреби тритисячного загону членів НСКУ та численної армії наших симпатиків і помічників — учителів, бібліотекарів, науковців-істориків — навіть тих, хто безпосередньо займається вивченням рідного краю.
Великі надії покладаємо на розвиток нашої тематичної Вікіпедії, реалізацію проекту «Електронний каталог краєзнавчих видань». І, звичайно ж, на ініціативу й самовіддачу регіональних об’єднань, їхню співпрацю з місцевою владою. Хотів би відзначити масштабність саме такої роботи у Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Київській, Полтавській та Харківській областях.
— В умовах економічної кризи всюди говорять про реструктуризацію, оптимізацію і т. д. Вас це не зачіпає?
— Ми — громадське об’єднання. Ентузіазм і подвижництво — головні рушії в нашій роботі. Часом навіть без належних для того умов. Бракує приміщень і коштів. Але краєзнавці підставляють своє плече становленню й утвердженню української державності, тож і держава не повинна бути байдужою до нас. На це й розраховуємо, підготувавши довгострокову Програму розвитку краєзнавства до 2025 року.
Микола МАХІНЧУК, заслужений журналіст України для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
