ПАМ’ЯТАЄМО
Сьогодні відзначаємо 95 років від дня народження видатного письменника Олеся Гончара
Рідній сестрі Олеся Гончара Олександрі Терентіївні Сові 4 квітня цього року виповниться 99 років! Вона охоче спілкується, приймає гостей і вкотре із задоволенням розповідає про свого видатного брата. Живе Олександра Терентіївна в тому ж будиночку у Дніпропетровську (раніше це було село Ломівка), де мешкав, повернувшись із фронту, Олесь Гончар і де він писав «Прапороносців». Поряд будинок наймолодшої доньки Олександри Сови — Тетяни Гаврилівни, яка й доглядає стареньку матір. До речі, молодшу племінницю письменника звуть так само, як і його з Олександрою Терентіївною маму — Тетяну Гаврилівну Біличенко (у дівоцтві Гончар).
«Першу нашу з чоловіком хату німці спалили у війну. Ми потім частину відбудували. І в хаті цій — перший у нашому місті музей Олеся Гончара!» — з гордістю каже Олександра Сова. В руках вона тримає братів «Собор» з його дарчим підписом. У маленькій кімнатці, де колись жив і писав Олесь Гончар, сестра облаштувала музейну експозицію. А на хатинці — портрет письменника і меморіальна дошка.
Олександра Сова пропонувала міській владі віддати хату під будинок-музей Олеся Гончара, але міські чиновники задумалися, на який баланс поставити хатинку. Фото автора
Гончарівський сирітка
«Колись поїхали, а та хата стоїть. Там жили Біличенки — наш дідусь, батько, — згадує Олександра Терентіївна. — Я там народилася 1914 року. Батько пішов на війну, прийшов 1917-го, а в 1918-му братик народився. Дідусь старенький був, узяв мене за руку, вивів на двір, а в городі вже зелено було, тоді була дуже рання весна. «А ми тобі братика піймали!» — «Де?» — «А там бігав, у капусті». А капуста вже посаджена була й зеленіла. Я вирвалася і побігла. «Та не біжи, там уже нема нікого». — «Хочу ще сестричку спіймати». — «Та одне тільки бігало, не біжи». Зайшли в хату. Братик лежить на плиті в пелюшках зв’язаний, а мама на ліжку «стереже його, щоб не втік». Дідусь: «Дивись, не торкайся його, бо вирветься і побіжить, воно таке швидке, що не доженемо». Як зараз пам’ятаю…»
1920 року мама Сашка і Шури Біличенків (а назвали їх однаково, тому що по церковних книгах таке ім’я випадало) померла. І малюка, якому ще й двох рочків не виповнилося, відправили на Полтавщину, в село Сухе до маминих батьків. У їхнього сина — рідного брата мами, дядька Якова — дітей тоді ще не було. Потім народилося двоє. Сашко їх доглядав. У селі хлопця називали «гончарівський сирітка». Коли настав час іти до школи, дідусь купив Сашкові все потрібне, бабуся торбу пошила з полотна. Склав туди першокласник і перо, і буквар, і чорнила. Дядько Яків Гончар узяв племінника за руку й повів учитися. «Дідусь і бабуся поцілували мене, — розказував пізніше сестрі Олесь, — і я пішов. Двері відкрили у школу, вчителька сказала сідати і запитала: «Гончар, як тебе звуть?» — «Сашко». — «А ми тебе зватимемо Олесем, бо вже є в нас Сашко». Так перша вчителька перехрестила Олександра Біличенка на Олеся Гончара.
«Гончаром — тому що в Гончарів жив, мама ж Гончарівна була. Так він Гончаром і залишився на весь світ. А зустрілися ми з братом знову аж 1935 року, як я вийшла заміж. Він і не знав, що в нього сестра є, батько, — продовжує розповідь Олександра Терентіївна. — Уже він був харківський студент, приїхав у село Сухе, де виховувався, а бабуся каже: «Вже твоя сестричка заміж вийшла». — «Хотів би бачити, яка в мене сестра». Дядько привіз його сюди. І він мене побачив, мого чоловіка і батька.
А сталося це через те, що мачуха не пускала батька до сина. Мама померла у 1920-му на Різдво, а мачуха прийшла на Трійцю того самого року. Так швидко, бо вона була мамина двоюрідна сестра, Єфросинія Калинівна. Вона, як і мама, сюди прийшла за багато верст роботу шукати. А мені таке було, що не дай Боже нікому! Я такої злої людини, як у мене мачуха була, не бачила. Одного разу прокидаюся в комірчині, лежу в багнюці. Відро стоїть з водою, у мачухи в одній руці кружка, а в другій — ніж. Каже мені: «Ну що, не будеш казати батькові?» Я тоді здогадалася, що це вона мене побила до втрати свідомості, щоб я батькові не казала, що вона мене постійно б’є.
Коли виросла, якось подружка моя каже: «Слухай, у мене сестра заміж вийшла, і така там свекруха хороша, і чоловік хороший, і брат у нього теж має бути хороший. Ось я тебе познайомлю». Так і сталося. Гаврило, скільки жили, не образив і не вдарив. І свекруха жодним словом не образила мене. «Моя дітка, моя дитино» звала».
Коли почалася війна, Олесь Гончар — студент Харківського університету — пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Після Перемоги заїхав до сестри у Дніпропетровськ.
«Як німці відступили, ми прийшли додому, відбудували частину хатинки. Двоє дітей уже було. Коли прийшов з фронту Саша, то сказав: «Я поїду в Харків довчатися», — веде далі розповідь Олександра Терентіївна. — А інститут у Харкові розбомбили німці, та й грошей не було ані в його, ані в нас. Чоловік мій і каже: «А що, в нас такої школи немає, як у Харкові?» Олесь засміявся: «Є». — «Ну тоді вступай. Що ми їстимемо, те й ти». Він пішов, вступив, за півроку третій і четвертий курси закінчив. Тут, у цій хатині. А я кажу: «Слухай, Сашо! Мені так хочеться, щоб ти нашу дівчинку взяв. Хоч де ти будеш, вона йтиме до батьків своїх, та й ти до мене зайдеш. На нашій вулиці є така дівчина хороша, Валя». Красива дівчина! Валя Данилівна Мала, вона нині в Києві живе. Він послухав мене. Приходе й каже: «Не я з нею познайомився, а вона зі мною».
У Валі був хлопець із Новомосковська, вона йому й сказала: «Познайом мене з тим солдатом». Сашко у солдатській одежі ходив, бо не було у що перевдягнутися. Бувало, йдемо вдвох: він в університет, а я на базар. І люди казали: «Це, мабуть, її брат, бо такий красивий, як і вона». А ще говорили: «Ой, красивий який у Шури брат!» І Валя якось підійшла до нього: «Ми ж на одній вулиці живемо». І вони стали ходити через міст пішки в університет разом (Валентина Гончар навчалася теж на філологічному факультеті. — Авт.). Не було тоді ні трамвая, нічого. У нас на вулиці жодної хати не було, все попалили. Ні кішки, ні собаки, нічого не було. Я десь узяла кошеня, виростила. І торгувала кошенятами коло магазину. Люди купляли і платили гроші великі».
На час закінчення університету в Олеся Гончара вже були в журналі «Вітчизна» надруковані «Прапороносці». Молодого й талановитого літератора прийняли у Спілку письменників і запросили в Київ. Згодом дали в столиці квартиру, куди він і забрав Валентину. Сім’я Гончарів з дітьми частенько навідувалася до дніпропетровських родичів у відпустку на все літо. І було тоді біля хати Олександри Сови «не одна вулиця людей, а півсела, бо приїхав же до Шури брат!». А у дворі батьків Валентини Гончар побудували хату, в якій у письменника був окремий кабінет. Там він писав і «Собор», і багато інших творів, які дружина друкувала на машинці.
Олександра Терентіївна Сова братові книжки читає «запоєм»
«Бог його зна, коли відпочивав»
Олександра Терентіївна і її донька проходять у невеличку кімнату, де жив під час навчання в університеті Олесь Гончар: «Як Олесь прийшов сюди жити, так все ще рудо було, стіни не побілені, хата не обмазана до пуття. Ми четверо, з двома дітьми — там, у тій половині. Груба була гаряча. То Сашко приніс дві дошки і лантух соломи, і на соломі спав. Чоловік зробив карбідку, щоб лампочка була. То Сашко дві карбідки висвічував за ніч, усе писав. Бог його зна, коли відпочивав, коли спав».
Сестра Олеся Гончара показує на шафу з книжками, якими колись той користувався. Сама вона у школі не вчилася жодного дня. А читати навчилася, коли пішла до школи старша донька. «І тепер читаю запоєм», — каже. Читає Олександра Сова книжки Олеся Гончара. Тетяна Гаврилівна додає: «Вона їх перечитує більш ніж по десятку разів». До речі, онука Олеся Гончара — Леся Гончар — теж письменниця, пише дитячі книжки, а його правнуки добре малюють.
До Олександри Терентіївни щодня ходять люди, бо вона знається на знахарстві. «Я цілий день з людьми. Вони мене люблять і йдуть саме до мене, — розповідає бабуся. — Як перелякана дитина, приносять. Помолюся за неї Богу, все проходить. Ніхто не казав, що молилася і не допомогло. Цю молитву розказав мені дідусь, свекрушин батько. Передається вона лише тому, кому положено».
— Олександро Терентіївно, — запитую насамкінець. — Як треба жити?
— Жить не тужить, і до старості прожить. Коли негаразди в житті були, я молилася, читала «Отче наш» і «Вірую».
Тетяна Гаврилівна обіцяє запросити на мамине сторіччя. Домовляюся з Олександрою Терентіївною відзначити й сторіччя її брата. На жаль, у Дніпропетровську, де є три хати, пов’язані з життям і творчістю Олеся Гончара, немає будинку-музею його імені…
ЮВІЛЕЙНІ ЧИТАННЯ
З нагоди ювілею на батьківщині видатного українського письменника до листопада цього року триватиме кампанія «Дніпропетровщина читає Олеся Гончара». В усіх містах та районах області відбуватимуться конференції, літературні вечори, конкурси та читання.
Стартувала кампанія у Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці, де підготовлено бібліографічний покажчик «Олесь Гончар — син Придніпров’я». А для молоді заклад запроваджує тренінг «Як створити буктрейлер», в якому читачів навчатимуть самостійно робити невеликий відеоанонс на улюблену книгу Олеся Гончара.
У бібліотеках міст та сіл Дніпропетровщини показуватимуть фільм про життя і творчість письменника. Також у книгозбірнях заплановані акції «Одна книга — одне село (місто)», присвячені одночасному прочитанню та обговоренню однієї книги Олеся Гончара. А у школах проведуть інформаційні години «Якщо ви не читали — ми йдемо до вас».
«Під час кампанії в бібліотеках області заплановано провести низку популяризаторських заходів щодо привертання уваги населення до творчості великого земляка. Наша мета — спрямувати роботу бібліотек на формування інтересу жителів регіону до кращих зразків класичної української літератури, формуванню читацького попиту на літературно-художні твори Олеся Гончара», — розповіла голова Дніпропетровської бібліотечної асоціації Надія Титова.
