Навіть у сторічний ювілей легендарного підводника чимало сторінок його біографії ще маловідомі…
Торпедування німецького суперлайнера «Вільгельм Густлов» радянським підводним човном «С-13» під командуванням Олександра Маринеска, визнане фахівцями «атакою століття». А в рідній країні героя упродовж десятиріч про це знали одиниці. На офіційному рівні живу легенду вважали ледь не «одеським босяком», котрий невідомо яким чином потрапив на флот. Натомість іноземні злостивці, навіть із держав колишньої антигітлерівської коаліції, сумнівалися, що «Вільгельм Густлов» був «законною військовою ціллю». Мовляв, корабель евакуйовував із Данціга (нинішнього Гданська) жінок, дітей, поранених, а тому торпедна атака такого судна — акт варварства…
Босяк чи щирий українець?
Так само затято, як колись радянські адмірали відхрещувалися від заслуженої слави героя-підводника, їхні нинішні російські спадкоємці воліють не згадувати про українське походження капітана «С-13». Інформація про родовід Маринеска зазвичай обмежується двома фактами: він — одесит, а його батько — румунський матрос. Далі вже спрацьовує стереотип: отож мати майбутнього підводника напевне була портовою пасією моряка з іноземного судна.
Та насправді батьки Олександра Маринеска познайомилися 1911 року на Полтавщині, куди колишнього кочегара з румунського військового корабля закинула лиха доля. За сімейними переказами, молодий матрос не стерпів знущань офіцера і дав йому відсіч. А щоб не поплатитись життям, довелося тікати світ за очі.
Майстровитий хлопець припав до душі українській дівчині з тихого містечка Лохвиця, куди, навіть уже після переселення в Одесу, родина Маринесків охоче їздила в гості. Причому глава сім'ї не лише змінив своє румунське ім'я на Іван, а й відчув себе щирим українцем та виховав такими своїх дітей.
Недаремно дослідник біографії легендарного підводника Олександр Крон, який знав Олександра Маринеска особисто, писав, що він «вважав себе українцем. Не тільки тому, що жив в Україні, навчався в українській школі і рідною мовою вважав українську. Він сприймав як свою українську історію й непогано її знав. Любив співати українські пісні і співав добре, співав у Ленінграді, Кронштадті і на Ханко.
Він був легендою ще за життя. Фото з сайту xponolog.blogspot.com
З Одеси — на «Красный флот»
Його дорога на флот — Школа юнг, Одеське морехідне училище і перше призначення помічником капітана на старенький пароплав «Красный флот», що возив зерно з Кубані до Одеси. Під час чергового переходу саме Маринеско першим побачив ледь помітний у штормовому морі об’єкт, що виявився заглухлим торпедним катером. За порятунок бойової одиниці, що зазнала аварії, двадцятирічний хлопець отримав подяку командувача Чорноморського військового флоту, премію з місячний оклад і… призов за спецнабором до лав ВМФ.
Так у листопаді 1933 року Олександр Маринеско опинився в Ленінграді на спеціальних курсах командного складу для підводного флоту, після закінчення яких отримав призначення на посаду штурмана субмарини «Пикша». Через два роки здібного підводника направили на вищі курси комскладу, де він знову — серед кращих.
У червні 1939 року Маринеско отримав звання старшого лейтенанта й призначення командиром новозбудованого підводного човна «М-96», на якому йому судилося прийняти перший бій з ворогом.
Відважним моряком захоплювалися жінки. Фото з сайту podlodka.info
Якби всі вчилися як треба…
Ще в 1940 році екіпаж «М-96» став кращим серед підводників Балтійського флоту. Зокрема, норматив часу на термінове занурення човна, з яким далеко не всі справлялися, очолювані Маринеском моряки перекривали вдвічі!
Вже у початковий період війни екіпаж «М-96» довів своє вміння воювати. Причому в надзвичайно складних умовах «перекритої» мінними полями і протичовновими загородженнями Балтики, де заради схоронності пересувань доводилося зберігати цілковиту «радіомовчанку». Чого вартий курйозно-трагічний випадок із поверненням моряків із успішного бойового походу в серпні 1942 року, коли в місці заздалегідь запланованої зустрічі підводного човна з радянськими надводними кораблями ті… відкрили вогонь по «М-96», прийнявши його за німецький. Порятунком стали навички рекордного за швидкістю занурення під воду та… непрофесіоналізм артилеристів.
Маринеско за шумом гвинтів швидко зорієнтувався щодо розташування кораблів на поверхні й підняв субмарину точно між ними. В результаті, відкривши вогонь, вони б неминуче розстріляли одне одного, а тим часом підводник, вискочивши з бойової рубки, видав залп настільки міцних слів, що всі зрозуміли: повернулися свої.
За цей бойовий похід, під час якого було потоплено ворожий корабель водотоннажністю 7 тисяч тонн, Маринеска відзначили орденом Леніна. І це в період масових поразок на всіх фронтах, коли взагалі мало кого нагороджували.
У кожного свій біль…
У квітні 1943 року Маринеска призначили командиром підводного човна «С-13», який став єдиною на Балтиці субмариною цієї серії, що «дожила» до Дня Перемоги. Саме на ній підводник 30 січня 1945 року здійснив торпедну атаку, що ввійшла в аннали історії. Навряд чи є потреба описувати деталі легендарного походу, в якому, крім суперлайнера «Вільгельм Густлов», підводники потопили ще німецький транспорт «Генерал фон Штойбен» та благополучно повернулися на рідну базу. В результаті саме на бойовому рахунку Маринеска — 14% тоннажу німецьких кораблів, потоплених радянськими підводниками на Балтиці за всі роки війни!
На «Вільгельмі Густлові», який аж до свого виходу в останній рейс служив плавучою казармою школи командних кадрів для німецького флоту субмарин, загалом перебувало понад 8 тисяч людей, із яких вдалося врятувати лише 988 осіб. Крім власне німецьких підводників, яких гітлерівське керівництво ще сподівалося задіяти у війні на морі, на борту військового транспортника перебували вояки вермахту й нацистські бонзи. Тому корабель, що йшов під військово-морським прапором, був озброєним та охоронявся конвоєм, згідно з нормами міжнародного права належав до законних військових цілей.
Втім, віддаючи належне мужності й майстерності екіпажу «С-13», згадаймо про німецьких жінок і дітей, які загинули того дня в холодних водах Балтики. На дев’яти палубах могутнього лайнера намагалися втекти від жахіть розв’язаної гітлерівцями війни тисячі цивільних німців. Місць катастрофічно не вистачало, отож навіть на дні колишнього басейну, з якого спустили воду, розмістилися бійці жіночого допоміжного батальйону. За свідченням очевидців, одна з торпед потрапила якраз під цей басейн, і мільйони осколків розбитих вибухом кахельних плиток перетворили в суцільне криваве місиво красиві дівочі тіла, зодягнуті у військову форму.
Та не забуватимемо, як навесні 1944 року — менш ніж за рік перед загибеллю «Густлова» — фашистські війська евакуйовувалися з Криму, заганяючи на верхні палуби своїх кораблів як «живий щит» цивільних радянських громадян. І як забути чи не наймасовішу за кількістю жертв катастрофу на морі — загибель плавучого госпіталю «Армения» в листопаді 1941 року? Від випущеної з німецького літака торпеди пішли на дно разом з кораблем від 8 до 10 тисяч наших співвітчизників (точного обліку поранених і евакуйованих ніхто не вів), а кількість врятованих обмежилася… вісьмома людьми. Звісно, ніхто не знімає провини зі сталінських «мудреців», які сподівалися воювати на чужій землі, а тому не долучилися до угод, які дали б змогу захистити поранених прапором із Червоним Хрестом. Більше того, «Армения» в рейсах на Севастополь перевозила свіже поповнення, що не сумісно зі статусом госпіталю. Втім, хіба від цього комусь легше?..
Чому герой не став Героєм
У новорічну ніч, за місяць до легендарного виходу в море, Маринеско скоїв «злочин», який йому не пробачили: «загуляв» із власницею готелю (підводники вже базувалися в порту на території Фінляндії). В будь-якій із воюючих держав, крім радянської, за це покарали б хіба що гауптвахтою. Та штатні ревнителі моралі, які теж були не без гріха, скористалися можливістю звести рахунки з прямим і відвертим бойовим офіцером. В результаті герой-підводник так і не став Героєм, а по закінченні війни його взагалі викинули з флоту, понизивши у званні до… старшого лейтенанта, яким він був ще до початку бойових дій.
Так само, як прапороносець Перемоги лейтенант Олексій Берест, Маринеско за надуманими звинуваченнями опинився в тюрмі, а після звільнення ще мусив відшкодовувати зі своєї мізерної пенсії збитки, буцімто завдані ним державі.
…Про Маринеска радянські люди вперше дізналися з виступу по радіо письменника Сергія Смирнова буквально за кілька місяців до смерті легендарного підводника від важкої хвороби. Доки маршали й адмірали хизувалися заробленими на чужій крові нагородами, країна в складчину рятувала від банального голоду свого героя, який щоденно отримував десятки грошових переказів. Невеликих, зате надісланих від щирого серця справжньому Капітану.
ДОСЬЄ «УК»
