У рідному селі Яворові, що заховалося в перелісках між Гошовом і Долиною, що на Івано-Франківщині, казали по-різному. І навіть так: що будемо побиватися за якогось москаля…
Здібного хлопця разом із братом вивезли з Галичини, охопленої полум’ям Першої світової, кубанські козаки, які займали наступальні позиції в районі прикарпатського села і подружилися з яворівськими селянами. Козачому офіцерові довірили двох хлопчаків із багатодітної сім’ї газди Юрія Івановича Коляджина, з роду спадкових війтів, свого часу власника млина і тартака (матір хлопець втратив чотирирічним). Батько, маючи гімназійну освіту, знався на економіці й агротехніці, володів п’ятьма іноземними мовами, тож будь-що прагнув віддати здібного сина в науку.
Коли наприкінці 2005-го стараннями родички Степана Коляджина Ганни Олексіївни Коляджин-Бойків за підтримки Івано-Франківської облдержадміністрації у Всеукраїнському державному багатопрофільному видавництві «Каменяр» до 105-ї річниці з дня народження талановитого українського літератора вийшла пам’ятна збірка «Степан Коляджин — у власних творах, спогадах, у своїй рідні», стався творчий та науково-історичний вибух для еліти краю. Викладачка Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Марія Федунець на обласній науково-практичній конференції, присвяченій життю і творчості «покладистого і талановитого редактора» всесоюзного і найавторитетнішого на той час московського «Держлітвидаву», назвала працю Ганни Коляджин-Бойків гідною наукового визнання.
Про те, як Степан Коляджин через понад століття повертається на батьківщину (на Кузьмінському кладовищі Москви не вдалося, на жаль, тепер знайти навіть його могилу), розмовляємо з директором Всеукраїнського державного багатопрофільного видавництва «Каменяр» редактором книжки про С. Коляджина Дмитром САПІГОЮ.
— Дмитре Івановичу, відомий такий крилатий вислів: «Нашого цвіту по всьому світу». Це добре чи зле, що той цвіт розсипаємо? І як у цьому сенсі доля 14-річного біженця з Галичини, так було написано в його атестаті, виданому Степанові Коляджину Єкатеринодарським першим вищим початковим училищем, куди спершу був прилаштований, вочевидь, козацьким офіцером?
— Якось великого римського полководця запитали, чи він знає ще когось, собі рівного. І він, вказавши на шевця поруч, відповів: «Ось він, тільки не трапилося йому того щасливого випадку проявити свої здібності». Коляджину трапилося: здобув фах за покликанням — закінчив як державний стипендіат факультет мови, літератури і матеріальної культури Ленінградського держуніверситету. Пройшов величезний життєвий вишкіл: з 9 років — слуга яворівського шваба, згодом змащувач коліс і прокатник вагонеток на краснодарських підприємствах, збирач членських профвнесків, інспектор праці і секретар обласного правління профспілок «Нархарчу». Він навчився трепетно ставитися до людей і слова.
А головне, все це були здатні відчути і поцінувати талановиті люди, в оточення яких він потрапив і продовжував професійно й інтелектуально зростати: Костянтин Симонов, Сергій Михалков, Юрій Олеша, Борис Пастернак, з якими дружив і з якими доля його зводила у видавництві «Мистецтво», «Держлітвидав». В останньому працював 33 роки, став популярним редактором, класиком редагування. Інакше не йому доручили б доводити до відповідних літературних, мовних і навіть сюжетних кондицій твори Михайла Шолохова — редагував 8 його томів, та Бориса Пастернака, зокрема й ті обох авторів, які здобули найпрестижнішу світову премію.
Подумайте: хлопчина з далекого галицького села, де була початкова школа і кількадесят книжок товариства «Просвіта», досяг глибин літературного слова і редагував твори лауреатів Нобелівської премії, півсотні класиків радянської літератури, перекладав з української, білоруської, болгарської — редагував твори Вазова і Мінкова.
— А особисте життя в нього так і не склалося?
— Це правда. Завжди поривався на батьківщину, та покинути коло друзів, улюблену роботу не так просто.
— Щоб стати чужим серед своїх зі свого серед чужих?..
— До речі, Коляджин був знайомий з моїм попередником — директором видавництва Петром Інгульським, згадка про якого є на сторінках книжки, впорядкованої Ганною Коляджин-Бойків. Тож доля, можливо, приводила Коляджина і ось сюди, де ми з вами розмовляємо. Побутові негаразди, сімейна невлаштованість прискорили хворобу легень — помер 59-річним від туберкульозу, вважайте, на трудовому фронті.
Війна вдруге не обминула його долю. Під час Другої світової мав бронь від участі у воєнних діях як цінний фахівець у «галузі оборонної літератури». Бомба влучила в його помешкання, коли розвантажував на залізниці вагони, — згорів увесь його 25-річний творчий доробок: поезія, проза, драматичні твори, які ставили на сценах багатьох театрів. Нині послуговуємося обгорілим поетичним записником і кількома п’єсами з понад десятка, написаних у співавторстві зі Всеволодом Лебедєвим. Степан Коляджин перекладав і редагував видання творів Лесі Українки, Павла Тичини, антології української прози і поезії, дружив з Олександром Довженком і подарував йому сорочку, вишиту в Яворові.
— Ви якось сказали, що праця видавничих редакторів у нас здебільшого не зауважувана і зовсім не поцінована, а праця Коляджина — класика редагування для України й Росії?
— Так, бо редактора виковує не лише хороша вища освіта, а й фундаментальне пізнання життєвих університетів, особиста творча практика: якщо сам не пишеш, не відчуваєш іншого автора, та ще талант. То зрозуміло, чому учасники науково-практичної конференції, присвяченої Степану Коляджину, ініціювали через Всеукраїнське товариство «Просвіта» звернення до уряду і Верховної Ради на законодавчому рівні встановити в країні премії імені Степана Коляджина в галузі книговидавничої справи. Нині його земляки клопочуться про присвоєння Долинській районній бібліотеці його імені.
— У книжці про Степана Коляджина побачила лист, у якому він виважено і послідовно об∂рунтовує незгоду з процедурою і якістю редагування творів Михайла Шолохова, висловлюється проти формальності ролі «спостерігача», чи то пак — ведучого процесу видання творів класика, яку йому доручили. Йдеться зокрема про відсутність контактів з автором. У цьому зв’язку цікавий аргумент до дискусії: чи існував Шолохов як особистість. У тому сенсі цікава зустріч Степана Юрійовича зі Сталіним з приводу редагування творів метра.
— Можу сказати, судячи з оригіналів відредагованих ним рукописів, які доводилось бачити: Коляджин настільки був переконливим і знавцем своєї справи, що зумів навести аргументи щодо необхідності не вихолощувати «глибинну правду життя» з «Тихого Дону», яку любив Шолохов, навіть для Йосифа Сталіна. Є така думка, що не без участі цього мудрого галичанина в романі, відзначеному Нобелівською премією, з’являються розділи про те, як кубанські козаки воюють на Галичині: у 1915 році — полк, у якому служить Григорій, доходить до Рівного.
Щодо автентичності Михайла Шолохова, то, за спогадами тодішнього головного редактора московського «Держлітвидаву» Олександра Пузикова: «Шолохов вельми вибірково і, бува, навіть несподівано прикипав до людей. Він добре пам’ятав усіх своїх редакторів. Тепло він згадував передчасно померлого від туберкульозу редактора видавництва Коляджина». Отже вони бачились і співпрацювали.
— Чи є архівні документи, які б засвідчили його редакторську працю?
— Найперше каталог видавництва 1930—1960-х років. На щастя, він зберігся в Івано-Франківській обласній науковій бібліотеці, також листи, які зібрала Ганна Коляджин-Бойків, а ще більше документів є в Краснодарському, Московському і Ленінградському архівах, які чекають свого дослідника.
— Що стало тою «чекою», яка призвела до такого несподіваного літературного вибуху інформації про талановитого редактора з прикарпатського села?
— Здорові професійні та родинні амбіції вчительки з Яворівської школи. Ганна Коляджин-Бойків, керуючись глибоким патріотизмом, вирішила повернути пам’ять про свого родича в рідний край, в українське середовище. Прийшла у видавництво «Каменяр» зі сценарієм шкільного літературного вечора про свого родича і земляка. Саме звідси почалося повернення зі світів ще одного українського імені на рідні терени — імені Степана Коляджина.
Ольга ЛОБАРЧУК для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
