Письменник Януш Леон Вишневський
Один із найпопулярніших польських письменників, який проживає в Німеччині, автор відомого роману «Самотність у мережі» Януш Вишневський приїздив до Харкова на один із книжкових фестивалів. У видавництві «Азбука» вийшло майже 600 тисяч екземплярів його творів, і всі вони розійшлися, як гарячі пиріжки. Серед прихильників його таланту — люди різного віку, та чимало молоді. Письменник охоче спілкувався з ними, роздавав автографи й презентував українськомовні версії своїх найпопулярніших творів.
Нині в доробку Януша Вишневського — 16 художніх книжок. Це вагомо для людини, яка присвятила своє життя науці і ніколи не збиралася заробляти на хліб письменництвом. Що змусило взятися за перо вченого-хіміка та про власну творчу кухню Януш Вишневський розповів у цьому інтерв’ю.
— Пане Януше, як виникла ідея написати перший роман «Самотність у мережі», який став бестселером?
— Я вже не пригадаю всіх подробиць, як саме відбувався весь цей процес, та добре пам’ятаю, що мені було сумно. Щоб дати раду цьому смутку, викликаному особистими переживаннями, написав історію з мого життя, але не про себе, а про людей, яких я любив, ненавидів і яких знав дуже близько. Головна героїня твору була моєю подругою, а головний герой — товаришем. Я слухав їхні сповіді як третя особа, але писав від себе, і складається враження, що це моя власна історія.
Оскільки в книжці вона викладена ще й дуже емоційно, то ніхто, навіть і моя дружина, досі не вірить, що я написав не про своє кохання в Інтернеті. Хоч не можу сказати, що в мене не було в Інтернеті романів. Але саме ця історія — не про мене, адже там ідеться про прекрасного, ідеального чоловіка, якого не існує в реальному житті: сентиментального, мужнього і мудрого водночас. Я думав, що коли напишу цю книжку і прочитаю її, стану саме таким. (Сміється).
Від початку я писав цей літературний твір для себе і не думав, що буду колись його публікувати. Але сталося так, що один із фрагментів надіслав своєму товаришу до Варшави і він, прочитавши його, настійно порадив відправити у видавництво. Я вагався, але врешті-решт відважився. Книжка вийшла друком у Польщі в 2001 році. Вона стала дуже популярною, і за нею навіть зняли фільм. Він зроблений на високому технічному рівні, але не здатний передати тих емоцій, які є в книжці.
— Ви зіграли в ньому невеличку роль. Це був ваш перший досвід у кіно?
— Я зіграв у цьому фільмі бомжа. Чому? Напевно, через те, що він говорить мало, і це дуже добре для мене, бо я не професійний актор. Хто бачив фільм, той знає, що він починається саме зі сцени з бомжем. Російську версію цього фільму планують зробити для телебачення, і вона складатиметься з чотирьох частин. Розраховую, що після цього фільм зможуть показати й на українському телебаченні. Сподіваюся, що в площині емоцій, на які завжди чекають люди, він буде кращим, ніж польський.
— Пане Януше, а для кого ви пишете свої книжки в першу чергу: для себе чи для читача?
— Знаю, що це егоцентрично, егоїстично, однак я пишу книжки для себе. А роблю це точнісінько, як ви читаєте, — мені завжди цікаво знати, що буде далі. Звичайно, в мене є певна схема, за якою обов’язково йтиму, але ніколи не знаю, що напишу в той чи той день. Це залежить від багатьох чинників — від музики, яку слухаю, вина, яке п’ю, від віршів, які прочитаю… Це може навіть залежати від кольору волосся жінки, з якою я їхав того дня в ліфті.
У всіх моїх книжках багато замальовок із власного життя, однак перша книжка — найбільш автобіографічна, як і в будь-якого автора. Адже людина, яка щойно взялася за перо, ніколи не знає — чи продовжуватиме писати далі, чи, може, перша книжка буде й останньою в її житті. Мені пощастило продовжувати писати, бо я вчений і не маю проблем з уявою, а життя надзвичайно цікаве. До того ж я не кон’юнктурник, пишу тільки для себе і, вважаю, саме через це мої книжки подобаються людям. Жодне видавництво не може сказати мені, коли і в які терміни я мушу здати роботу. Завдяки цьому маю свободу. Мені не потрібно писати літературні твори, щоб заплатити за квартиру, вино чи подорожі. Гроші на життя заробляю писаниною, але дещо іншою — науковою.
— Розкажіть хоча б трохи про свою наукову діяльність.
— Я хімік, але ніколи не був у лабораторії, не робив реальних реакцій, а здійснюю їх тільки на комп’ютері, оскільки працюю у фірмі, яка має дуже велику базу даних хімічних сполук. Вони представлені на екрані монітора, і я роблю свої комп’ютерні програми для хіміків. Це дуже цікава робота, якою займаюся щоденно, і вона дає багато емоцій, які потім відображаю у своїх книжках. Адже хімія — це і є моя велика любов. Бо я більшою мірою — науковець. А письменником стаю лише в неробочий час. З 8.00 до 19.00 я щоденно працюю на фірмі, а ввечері пишу свої книжки допізна: інколи працюю до півночі, а буває й до третьої години ночі. Трапляється так, що сплю усього по чотири години на добу, і зі мною все, як бачите, добре. Якщо ж сказане перевести у цифрову площину, то 70% часу я віддаю компанії, а 30% — літературі.
— Ви надто багато працюєте. Чи є у вас вільний час і як ви його проводите?
— Я не вважаю написання літературних книжок роботою. Адже пишу у вільний від основної роботи час. Удень — програми, а ввечері — книжки. Вільного часу практично не залишається. Але написати книжку — це одна сторона медалі, а друга — її промоція. Тому мені доводиться багато подорожувати. Закриваю інколи очі і вгадую, куди поїду наступного разу. Як правило, всі ці поїздки відбуваються під час відпусток, адже компанію, в якій працюю, не цікавить моя літературна діяльність. Ось так і виходить, що я постійно в роботі. Через це, очевидно, нині самотній, адже важко уявити жінку, котра б хотіла жити з чоловіком, якого ніколи немає поруч. Бо щойно напишу свою книжку, її обо?в’язково потрібно представляти, а всі такі презентації, зрозуміло, проходять за участю автора. І я можу опинитися в будь-якій країні — Китаї чи, наприклад, в Україні, як сьогодні.
— А що змусило вас виїхати до Німеччини?
— Я залишив Польщу ще у 80-х роках минулого століття. Написав кандидатську дисертацію в Нью-Йорку і коли повернувся додому напередодні перебудови, це вже була інша Польща. Працював в університеті інформатиком і відчував, що перебуваю в музеї, де працюють комп’ютери, які можуть служити лише експонатами. Тож коли мене запросили в інститут у Франкфурті-на-Майні для більш раціонального використання потенціалу мого мозку, погодився. Думав, напишу наукову роботу і повернуся, але все затяглося, і ось уже 25 років проживаю у Німеччині. Хоч по-справжньому ніколи не виїжджав із Польщі. Так, живу в Німеччині — це хороша країна, — але не пориваю і з Польщею, бо це моя вітчизна.
— У всіх ваших книжках головні герої, як правило, ідеальні чоловіки. Чи схожі ви хоча б на когось із них?
— Ні, я нормальний чоловік з усіма чоловічими недоліками. У мене, наприклад, нормальний показник тестостерону в крові. Тож щоб бути ідеальним чоловіком, мені теж потрібно ще багато працювати над собою.
— В одній зі своїх книжок ви дуже яскраво описуєте фотографію. А самі займаєтеся нею?
— Не займаюся фотографією, а у моїй книжці справді йдеться не лише про Другу світову війну, а й про фотографію. Один її герой захоплюється фотосправою і зустрічається з іншим, який фотографує для «Нью-Йорк Таймс». Вони дуже талановиті люди, які вміють вихопити дуже важливу життєву мить. Саме таке вміння і відрізняє високопрофесійного фотографа від звичайної людини. Адже можна мати найкращий фотоапарат і при цьому не зробити жодного хорошого знімка. Щодо мене, то хотів би навчитися робити фотографії, і не лише на високому технічному рівні.
— Пане Януше, зізнайтеся, у вашому житті було хоча б одне таке велике кохання, яке описуєте у книжках?
— Це дуже особисте запитання. І я відповім на нього так: останнє кохання — завжди велике. А всі кохання, які ми не забуваємо, — це ще й нещасливі кохання. Та якби їх не було — не було б і літератури. Адже людям щасливим ніколи писати книжки, вони займаються своїм щастям, яке, як правило, нецікаве. Тому відомі і хороші романи — завжди про нещасливе кохання.
— А коли завершуєте писати свій черговий роман і вже ставите в ньому останню крапку, з чим можете порівняти це відчуття: із щастям чи зі смутком?
— І з тим, і з тим. Адже будь-яка написана книжка — як дитина, яку виростив, а потім настає час її віддавати. Це, звичайно, сумно і радісно водночас.
— А що найбільше надихає на написання книжок?
— Однозначно відповісти на це запитання неможливо. Це може бути музика, і не лише класична, а й сучасна, у тому числі й українська. Дуже важлива для мене поезія, яку обов’язково читаю перед написанням.
— Легко помітити, що в усіх книжках ви стаєте на захист жінок. Чим завинили перед вами чоловіки?
— Так, у моїх книжках жінки й справді кращі за чоловіків. Бо я вважаю (нехай пробачить мені сильна половина), що жінки — це краща частина людства. Природа наділила їх кращою хімією, не давши їм стільки тестостерону, відповідального за агресію і полігамію, а обдарувала окситоцином — прекрасним гормоном, який біохіміки пов’язують із будовою суспільних зв’язків і вірністю. Чоловіки не винні. Я описую їх такими, якими вони є. Дехто навіть вважає, що в книжці «Навіщо потрібні чоловіки?», яка свого часу наробила багато галасу, я розкриваю над ними рятівну парасольку. І мають рацію. Крім того, жінки, які більш емоційно висловлюють свої думки і так само емоційно переживають, — кращі для мене співбесідники, ніж чоловіки. Можливо, через те, що я довгий час мав дефіцит спілкування з жінками. У школі, де вчився, не було жінок. Потім в університеті, де опановував професію хіміка, навчалося лише сім дівчат із 47 студентів.
— Пане Януше, кому зазвичай першому показуєте написану книжку?
— Як правило, першими бачать мої книжки теж жінки. Бо переважна їх більшість працює у видавництвах редакторами. За всю літературну практику лише один раз працював із літредактором-чоловіком.
— Ви сьогодні дуже відомий письменник. Чи впізнають вас на вулиці і як ставитеся до своєї популярності?
— На щастя, я живу в Німеччині, де немає моїх книжок, оскільки я зробив усе для того, щоб їх там не було. Я хочу бути в Німеччині вченим, а в інших країнах — і вченим, і письменником. Люди, читаючи книжки, рідко розглядають фотографії авторів на звороті. Хоч одного разу, коли я прилетів у Санкт-Петербург, прикордонник, поглянувши на мене, сказав: «Ви написали книжку» і попросив мене її підписати. Але такі випадки в моєму житті трапляються дуже рідко.
Світлана ГАЛАУР, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
