До цих слів, які приписують грузинському письменникові Іллі Чавчавадзе, приєднуються всі, хто там побував
«Країна тисячі веж» — так романтично називають Сванетію, історичну область на північному заході Грузії, населену сванами. Верхня Сванетія, внесена до переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, знаменита передовсім своїми фантастичними пейзажами та архітектурними пам’ятками — церквами й вежами.
Грузинський мацоні та український борщ
З аеропорту Кутаїсі водій маршрутки Гела (до речі, однофамілець знаного грузинського режисера Роберта Стуруа) довозить нас до селища Жабеші, звідки й починається вісім днів неймовірних вражень, адреналіну та перевірки на витривалість. Цікаво, що на самому початку дороги в гори біля нас зупинився джип, з якого вийшло двоє сванів. Один, невисокий кремезний чоловік років тридцяти п’яти, назвався заступником начальника місцевої поліції. Довго й докладно розпитували нашого провідника, куди ми йдемо, чи добре він знає маршрути. «А то недавно група туристів заблукала — три днів їх з гелікоптером шукали», — пояснив свою допитливість кремезний. Свани досить пильно ставляться до безпеки туристів, тим паче, що останніми роками в горах побільшало гостей із Австрії, Німеччини, Ізраїлю. Зрештою, побажавши вдалої мандрівки українським туристам (а особливо палко — туристкам), поліціянти, здійнявши джипом куряву, поїхали.
Отже, попереду близько п’ятнадцяти кілометрів шляху та набір 600 метрів висоти. Піднімаємося пралісом і зачудовано дивимося на могутні столітні буки й піхти, які й удвох-утрьох не охопити. Враження таке, ніби саме тут, а не в Новій Зеландії, знімали трилогію «Володаря перснів». Бо здається: ось-ось із-за дерева з’явиться гном чи ельф, а може, й Більбо Торбінс власною персоною. Часом доводиться перелазити через величезні повалені стовбури та продиратися крізь хащі молодих деревець, гілки яких нещадно періщать по обличчю. «Оце так мордохльост», — бубонить Льоша, котрий іде услід. Він — досвідчений турист, а в звичайному, київському житті — перекладач з німецької.
Вечірнім бонусом за півтора десятка подоланих кілометрів став справжній український борщ. Зранку, згорнувши табір, вирушаємо в напрямку гірського села Адіші, а в ньому завертаємо до найближчої хати з надією підживитися в гостинних сванів мацоні (домашнім грузинським йогуртом) та лавашем. Сподівання справджується, тож вмощуємося на лавках за довгим столом і чекаємо, доки господиня внесе каструлю з мацоні. Господаря звати Мурза, два роки тому вони з дружиною переїхали в Адіші до маминої хати, бо Мурзу направили сюди з Тбілісі працювати єгерем. «Вовки в горах є?» — питаємо. «Є. Високо в горах. Сюди сходять, лише коли холодно», — відповідає Мурза, додаючи, що снігу взимку насипає до трьох метрів заввишки. До речі, якщо старші свани ще сяк-так розмовляють російською, то молодь спілкується англійською.
Тут уперше бачимо сванські вежі — триповерхові, з вертикальними стінами та покатими дахами. Будували їх впродовж ІХ—ХVІІ століть. Точне призначення цих веж досі не відоме. Найвідоміша версія: ніби будували їх для оборони, проте самі свани твердять, що внутрішніх воєн вони ніколи не вели. Крім того, багато веж було побудовано в період Золотого віку, коли на територію Сванетії ніхто не вторгався. Втім, нез’ясована історія виникнення не заважає вежам височіти по всій Сванетії.
Перше враження по дорозі — потужна дамба, збудована за радянських часів. Фото автора
Довга дорога вгору
Вдень у Кавказьких горах спекотно, вночі — холодно й вогко. На кожну тисячу метрів висоти температура падає на п’ять градусів. Однієї ночі температура не сягнула й десятиградусної позначки, отож спати довелося в пуховій куртці, вовняних шкарпетках і шапці. Не допомогло, якщо чесно.
Ця ніч передувала не менш екстремальному дню, котрий почався зі звістки, що ми піднімаємося на висоту три тисячі метрів, але перед тим маємо переправитися через гірську річку. Їх особливість у тому, що зранку ці річки більш-менш сумирні, але що вище сонце, то бурхливішими стають, наповнюючись водою з льодовиків. Доки більша частина групи, підійшовши до берега, думала, яким чином дістатися протилежного (варіантів було два — переїхати за 20 лар (приблизно 100 гривень) на конях або безплатно перейти самотужки), двоє хлопців сяк-так перебираються через бурхливі потоки води. За ними йде дівчина й … за секунду опиняється під водою. Річка несе її разом із двадцятикілограмовим рюкзаком, жбурляючи по камінню, мов ляльку-мотанку. Не встигли ми зойкнути, як Руслан, віндсерфінгіст із Харкова, — вже поруч та тягне її до берега. Обійшлося переляком та мокрим одягом. Зрештою група переходить річку зв’язками (по три людини, тримаючись за руки) по діагоналі проти течії.
Доки відтискаємо мокрі штани, нас наздоганяє група німців. Я намагаюся не надто вирячатися на літню німкеню, що стоїть поруч. Не звернути на неї увагу важко: рожеві брюки, грайливий капелюшок, губи, нафарбовані ядучо-рожевою помадою. Але найколоритніший атрибут — цигарка в зубах. Упродовж кількох годин досить складного підйому ми обганяли група групу кілька разів і картина щоразу була однаковою: фрау, попахкуючи папіроскою, з незворушним виразом споглядала кавказькі краєвиди.
«Гу-ух!» — гуркоче звідти, де височіє гора Тетнульд (висота — 4800 метрів). «Грім?» — питаю в Романа. «Ні, лавина зійшла», — відповідає він і показує на пляму, що біліє на тлі сіруватих снігів вічної мерзлоти. Щось прикинув і додав: «Вік снігів, що зійшли, — приблизно наполеонівські часи».
Це — один із найважчих днів нашого трекінгу. Мокрий після долання річки одяг, нескінченний підйом на перевал руслом джерела (бо стежку розмило), вітер і мряка… «Не поспішай, йди маленькими кроками, так буде легше, — підбадьорює мене яремчанин Василь Васильович. І додає після паузи: «Так і в житті треба: поступово, малими крочками».
Зрештою, доходимо до перевалу. Й тут стає зрозумілою відповідь на підступне запитання, що гризло увесь день: «Навіщо ці всі муки?» Бо від видовища, яке відкривається з тритисячної висоти, вібрує, здається, навіть спинний мозок: могутній, вкритий вічними снігами Тетнульд, і бірюзові льодовики, і схили гір, ніби вкриті смарагдовим оксамитовим покривалом, на яких ще в червні лежав сніг…
Таємничі вежі. Фото автора
Як народжується річка
А потім починається дощ. Спускаємося мокрі, ховаємося в кошах у пастухів. Коли дощ стихає, швидко розбиваємо табір, і ті, в кого ще лишилися сили й натхнення, йдуть у радіальний похід до найближчого невеличкого льодовика. Дорогою натрапляємо на яскраво-руде джерело. Виявляється, нарзан, газований, з характерним сірководневим душком. Потім, після невеликого ліска, повного підберезовиків, зненацька відкривається картина, схожа на поле битви з фантастичного екшена: валуни, маленькі й гігантські, здибилися чудернацькими хвилями. «Це що за армагеддон?» — питаємо в Роми. «Панцир льодовика. Під цим камінням — вічна мерзлота. Ідіть акуратно, воно ще не закріпилося, тому один необачний крок — і каміння віддавить ноги тому, хто йде услід».
До самого льодовика ми, на жаль, так і не дійшли: раптом спустився густий туман, сховавши все, що було далі за відстань простягнутої руки. Але гора з лишком компенсувала це розчарування, бо, трохи спустившись, ми побачили, як народжується гірська річка. Біло-бірюзова гігантська брила криги, помалу танучи, утворює невеличке озерце, з якого й витікає річка. За словами тих відчайдухів, що вирішили скупатися в крижаній воді озера, його дно — це також лід. Така собі гігантська крижана піала з гірською водою…
