Справа № 815/4308/13-а
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2013 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Завальнюка І.В.,
за участю секретаря - Чернобай А.С.,
перекладача - Хамдард Н.Х.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И В:
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить визнати рішення відповідача № 39 від 24.05.2013 року, яким йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та скасувати його; зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у квітні 2013 році він звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Згідно повідомлення, отриманого позивачем 01.06.2013 року, йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, відповідно до ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач зазначає, що він виїхав з Афганістану (країна постійного проживання) через побоювання за своє життя та здоров'я, отже його заява не може вважатися очевидно необґрунтованою. В Афганістані його родина зазнавала переслідування з боку представників антиурядових озброєних формувань, внаслідок чого батька та брата позивача було вбито. Позивач не може повернутися до Афганістану, так як побоюється за своє життя. Зважаючи на викладені обставини, позивач звернувся до влади України за захистом, однак йому необґрунтовано було відмовлено у наданні такого захисту.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги із викладених вище підстав підтримав та просив задовольнити позов, додатково пояснивши, що п'ять років назад він вже був в Україні та звертався за захистом, однак йому відмовили у наданні такого захисту. У зв'язку із цим він виїхав до іншої країни, де йому також відмовили у наданні притулку та депортували в Афганістан. Однак в Афганістані в нього ворожі відносини із родичами, у зв'язку із чим він не бажає там перебувати. З цього приводу позивач до поліції не звертався. Позивач додав, що переслідувань з боку влади на території Афганістану він не зазнав, оскільки він не належить як до будь-яких політичних партій, так і до певних соціальних груп. До України позивач потрапив з м. Москви, Російська Федерація.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала у повному обсязі, в задоволенні позову просила відмовити, зазначивши, що між наданою позивачем при поданні заяви інформацією та при проведенні протоколу співбесіди наявні розбіжності та суперечливі факти, які роблять неправдоподібним існування переслідувань, на які позивач послався, як на підставу для отримання захисту України. Зважаючи на правомірність оскаржуваного рішення при очевидно необґрунтованій заяві позивача щодо надання йому статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, представник відповідача просила відмовити у задоволенні позову через його необґрунтованість.
Вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.
Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Афганістану, уродженець м. Лагман, за національністю пуштун, за віросповіданням мусумальнін-суніт. У 2007 році позивач вперше приїхав до України, де звернувся за захистом. Після закінчення процедури нелегально подорожував до Австрії (2008 рік), де також звернувся за захистом. Повернувся до Афганістану у 2008 році та до лютого 2013 року проживав у м. Пешавар (Пакистан).
28 січня 2013 року позивач виїхав з м. Кабул (Афганістан) до м. Москви (Російська Федерація), звідки приїхав до України на автомобілі (30.01.2013-01.02.2013), перетнувши кордон пішки поза пунктом пропуску та без дозволу влади.
12.04.2013 року позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування вказаної заяви позивач зазначив, що він побоюється переслідувань з боку представників угрупування «Талібан» та «моджахедів» через професійне та політичне минула його батька. З цього приводу він повідомив, що його батько на установчі дані ОСОБА_1 був членом НДПА за період правління ОСОБА_2, працював у ХАД.
Наказом першого заступника начальника Головного управління ДМС в Одеській області від 24.05.2013 року № 39 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, у зв'язку з наступним.
Із матеріалів особової справи №2013OD0109 убачається, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення стала суперечливість та розбіжність інформації, наданої позивачем при поданні заяви та під час співбесіди.
В ході офіційного з'ясування обставин у справі судом, знайшли своє підтвердження факти, які були покладені в основу оскаржуваного рішення. Так, під час подання заяви до органу міграційної служби іноземець повідомив про погрози з боку двоюрідних братів (арк.4 анкети від 12.04.2012 року), а протягом співбесіди відзначив, що ніколи ні від кого не отримував будь-яких погроз (арк.6 протоколу співбесіди від 21.05.2013 року).
Крім того під час подання заяви позивач зазначив, що постраждав від побиття з боку двоюрідних братів, а в ході співбесіди відзначив, що ніколи не потерпав від фізичного насилля з боку будь-кого.
Також під час подання заяви позивач повідомив, що був затриманий поліцією протягом дводобового періоду, а під час співбесіди зазначив, що ніколи не був затриманим або арештованим.
В ході співбесіди позивач зазначив, що його братів було вбито у 2007-2009 рр., однак під час подання заяви позивач повідомив, що його брат ОСОБА_2 загинув, брат ОСОБА_3 залишив Афганістан у 2008 році.
Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Афганістані. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною та суперечливою, взаємоспростовуючою в аспекті різних співбесід. Твердження позивача щодо небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя.
При цьому, в судовому засіданні позивач пояснив, що переслідувань з боку влади на території Афганістану на підставі належності до певної соціальної групи він не зазнавав. Будь-якої інформації щодо переслідувань, катувань чи погроз з боку влади або інших організацій позивач не навів та не надав будь-яких доказів в обґрунтування таких тверджень.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби встановлено, що ані позивач особисто, ані члени його родини за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджені. Аналогічні обставини встановлені судом в ході офіційного з'ясування обставин у справі.
Інформація по країні походження позивача свідчить про те, що батько позивача ймовірно міг бути членом НДПА та працювати у ХАД, однак матеріали УВКБ ООН в Україні «Керівництво УВКБ ООН по оцінці необхідності міжнародного захисту у відношенні афганців, що шукають притулок» вказує на існування ризику переслідування: 1) по відношенню до відомих та високих посад; 2) по відношенню до самих членів та працівників НДПА та ХАД.
Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування зазначених переслідувань стосовно позивача, з урахуванням розбіжностей у поданій позивачем інформації під час подання заяви та проходження співбесіди, суд дійшов висновку про обґрунтованість спірного рішення Управління у справах біженців та іноземців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 39 від 24.05.2013 року, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що при винесенні спірного рішення відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, пропорційно, своєчасно та з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення. У зв'язку із цим підстави для скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 39 від 24.05.2013 року - відсутні.
З огляду на вищевикладене, не підлягають задоволенню похідні позовні вимоги про зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, з'ясувавши обставини у справі та перевіривши всі доводи і заперечення сторін, надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв'язку із чим в задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі
Керуючись ст.ст. 158-163 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови складено 14 серпня 2013 року.
Суддя _______________ І.В. Завальнюк
