Навіть найбіднішим виплачували гроші, щоб покрити витрати», — такі знання про давньогрецькі порядки пригадалися мені, коли побачила ціни квитків на фестивальні фільми. Як на зло, «Молодість» пропонувала багато цікавого. Це стосується і сучасних стрічок, і ретроспектив, і прем’єр українського кінематографа.
Часто після перегляду фільму виникало запитання: чому його не крутять день і ніч «по ящику» і так не розвивають у людей критичне ставлення до себе і до світу? Очевидно, що це не масове кіно, але завжди легше охрестити стрічку фестивальною і зробити установку на те, що її зрозуміють лише обрані, ніж намагатися піднімати культурний рівень цих самих мас.
На щастя, народ не чекає появи фільмів в Інтернеті чи по телевізору (куди вони навряд чи дійдуть), не лякається незрозумілості образів або символів, а купує квитки і йде на фестиваль. А я разом із друзями-студентами, знаючи, що ми не в Давній Греції, абсолютно нечесно шукала шпаринки, і якщо такі траплялися, таки прослизала на покази.
Шпаринки були аж надто вузькі та ще й прикрашені непривітними фізіономіями охоронців і контролерів. Навіть у ті нефартові дні, коли доводилось-таки викласти гроші за квиток, гиркання і фиркання персоналу нікуди не зникало: «Дєвачкі, давайтє галопом! Галопом! Там уже всьо началось!», «Праходім в зал! Бєгом!» і т. ін.
Інтонації передати не можу, на жаль. Хоч ні, таки на щастя. Навіщо ще раз нагадувати про те, що й так чуєш щодня у будь-якій конторі, забігайлівці чи офісі нашого міста? Але ж то контора, а то «Молодість»…
Та «Молодості» дорікнути нічим: була тут і червона доріжка, і режисери, й актори, і багато журналістів. Усе дуже серйозно. Один охоронець мені так і сказав, коли втретє за вечір перевірив, чи у мене є квиток або запрошення.
У день церемонії закриття він та його колеги нагадували сфінксів: із таким непроникно-беземоційним виразом обличчя вартували вони кожен поверх, кожен коридор і кожні двері. Коли ловиш на собі їхні погляди, то одразу ніяковієш: знаєш, що нічого не зробив, але відчуття таке, наче на тобі шапка горить.
