Президент Товариства Червоного Хреста України Іван УСІЧЕНКО
Професіонали навіть у розмові про щось особисте не можуть не зачепити болючих робочих тем. У цьому я переконався, розпитуючи Івана УСІЧЕНКА про його життя і пригоди, готуючи інтерв’ю з нагоди 75-річчя цієї цікавої людини.
— Як здоров’я, Іване Гнатовичу?
— Та дякувати Богу. Гени мені, мабуть, непогані дісталися. Хоч довелося усякого спробувати. Виріс у селі, з 8—9 років усе господарство було на мені.
— То ось чому щойно закінчивши медінститут, ви змогли впоратися з таким господарством, як служба швидкої допомоги великого промислового центру.
— Було таке. Хоч пропозиція очолити такий відповідальний підрозділ, як «швидка» Кривого Рогу, відразу після закінчення вишу стала для мене несподіванкою. Я закінчив інститут із відзнакою. Вчена рада рекомендувала мене до аспірантури, але батьки жили бідно, і я вирішив, що зарплата — краще, ніж стипендія аспіранта. Та й спеціалізація в мене була ЛОР. А тут — берися керувати міською службою «швидкої». З тих звітів, що мені вручили у міськвідділі охорони здоров’я («на ознайомлення» дали три дні), побачив, що тутешня «швидка» вкрай занедбана, що робота ця — не мед. Та й добрі люди розповіли, що керівники цієї служби змінюються щопівроку.
Відмовлявся-відмовлявся, а четвертого дня мене викликали до міському партії й сказали: «Є таке рішення: направити вас на цю посаду». Як людина партійна, я сказати «ні» не міг, тож довелося приймати господарство.
— І господарство чималеньке, мабуть? Місто хоч і не обласний центр, а велелюдне.
— Так, там проживало тоді майже 750 тисяч людей, не в кожному обласному центрі було стільки. Та й структура міста дуже складна для організації роботи «швидкої».
Узявся за діло, пропадав на роботі з ранку до вечора, добре хоч був тоді неодружений. Із чим тільки не довелося боротися: і з приписками, і з низькою дисципліною. Важко лад наводився, довелося просити підмоги у райкомі.
Але приблизно через півроку діло, як кажуть, пішло. Дуже допомагали промислові підприємства, у них навіть змагання таке між собою було: в чиєму мікрорайоні буде краща школа, дитсадок, лікарня, станція «швидкої».
— Яке хороше змагання!
— Щоб забезпечити нормативний доїзд, ми змушені були організувати 12 станцій. Приїхала комісія з Києва і влаштувала мені головомийку: як це так, мовляв, у Києві шість станцій, а у вас — аж дванадцять. Кажу, просто поїдьмо і подивімося. Поїхали від найпівденнішої станції. Коли всі 12 об’їхали, до найпівнічнішої, яка розташована за 60 кілометрів від першої, дісталися, питання зникло. Адже Кривий Ріг — це таке собі намисто з мікрорайонів і промпідприємств, яке вузькою смугою простяглося майже на 110 кілометрів!
Незабаром наші досягнення визнали й у столиці, відзначили на колегії міністерства.
Навчання наданню першої медичної допомоги — одна із місій Червоного Хреста. Фото з сайту donetsk.comments.com
— І забрали вас до Києва разом з вашими ідеями і напрацюваннями?
— Так, я потім дізнався, що кандидатуру майбутнього начальника київської «швидкої» обирали з 16 осіб.
У столиці теж були складнощі. Якось, пам’ятаю, була епідемія грипу. І ось телефонує мені генерал-полковник, скаржиться, що не міг додзвонитися на «03» кілька годин. А я йому у відповідь: то вам ще пощастило, інші й довше дзвонили. На той час диспетчерська служба «швидкої» Києва мала лише десять «входів», тобто одночасно могли телефонувати лише десятеро людей. Та й в інших аспектах оснащення служби не відповідало потребам. Поставив питання перед керівництвом міста про будівництво нового приміщення диспетчерського центру і про його оснащення. А воно передало мій запит на розгляд спеціалізованої архітектурної ради. У відповідь — відмова. Я тоді ще раз прошу цю раду розглянути наше питання і сам вже туди приходжу. Оглядаюся: засідають у цій раді люди здебільшого вже не молоді. Питаю в них: кому днями доводилося викликати «швидку»? Один піднімає руку: мені, але ледь додзвонився. Отож, кажу, в тому й річ, тому нам потрібне нове приміщення. Покивали вони одне одному і пропозицію мою підтримали.
— Як ви оцінюєте нинішню реформу «швидкої допомоги»?
— Скажу так: це не перша реформа. Я свого часу з великими труднощами домігся, щоб ця служба стала централізованою. А вже через кілька років один чиновник знову хотів її розпорошити, підпорядкувати станції окремим районам, окремим лікарням. Питаю його: а якщо трапиться велика аварія, то ви що, з кожним районом тоді узгоджуватимете перекидання машин у гарячу точку?
Також ми свого часу, зробивши аналіз, що до 30% викликів ідуть від людей, які мають проблеми із серцем і судинами, збільшували кількість спеціалізованих кардіологічних бригад. Теж згодом знайшовся керівник, який забажав підпорядкувати ці бригади профільному інституту.
— У Червоному Хресті ви працюєте понад чверть століття, з 1986-го, мабуть, бачили чимало катастроф, бід, горя, розпачу. Кажуть, що на такій роботі з часом серце наче вкривається шкаралупою. А як у вас?
— Болить. Але порівняно з тим, що бачать і чують щодня наші патронажні сестри… 3200 патронажних сестер по всій Україні щороку надають допомогу вдома 37 тисячам одиноких людей, обмеженим у пересуванні.
І ці інваліди, й багато малозабезпечених людей отримують також і гуманітарну допомогу — і від наших медико-соціальних центрів, і від закордонних Товариств Червоного Хреста. Але після ухвалення рік тому закону про новий порядок отримання гуманітарної допомоги стали траплятися серйозні збої. Ось уже кілька місяців не можемо отримати направлені в Україну дві машини «швидкої допомоги». Постійно якісь проблеми й з іншими вантажами. Причина затримок — в узгодженні отримання допомоги з численними міністерствами і відомствами. А бюрократична машина — не з тих механізмів, що швидко працюють.
— І як залагодити цю ситуацію?
— Раніше існувала спеціальна комісія при Кабінеті Міністрів. Ось тут, у цьому залі, збиралися і відповідальні за цей напрям чиновники і представники громадських організацій, оперативно вирішували всі питання. А нині, поки запит від одного відомства до іншого дійде — нам уже виставляють рахунок за зберігання вантажів. А де ми візьмемо ці 20—30 тисяч гривень? Від нужденних їх відривати? Ні, не буде такого.
До речі, свого часу деякі розумники пропонували продавати частину гуманітарної допомоги. «Ми тільки десять відсотків продаватимемо, це нам дасть готівку для оперативних витрат». Нам вдалося ці спроби зупинити, бо відомо, що варто лише почати. А там десять перетворяться спочатку на двадцять, а там й усі 90 намалюються.
Але то вже було та загуло. А щодо нинішньої ситуації з гуманітарною допомогою, то ми готуватимемо пропозиції щодо змін до закону і шукатимемо підтримки у профільних комітетах Верховної Ради. Треба відновити давню практику, зробити такі засідання відкритими, запрошувати на них журналістів, щоб ні в кого не виникало запитань щодо складу і призначення цієї допомоги. А десь на сайті (скажімо, Мінсоцполітики) розміщуватимемо повну інформацію про гуманітарні вантажі: хто що відправив, хто отримав, як розподілив тощо.
Олег ЛИСТОПАД, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
