Розроблений науковцем фонетичний принцип покладено в основу сучасного українського правопису
Розкішний український хутір Мотронівка у Борзнянському районі на Чернігівщині. Тут і пасіка, й коні, і вівці, й корови. А гостей — не протовпитися. Одні ярмаркують, другі співають, треті пригощаються яблуками і сливами з Кулішевого саду. А он і хазяїн сидить на жолобі неподалік колодязя з журавлем. Напевне, саме в такі хвилини журливих роздумів про життя він написав дружині Леоніда Глібова — Параскеві: «Я зовсім старий в душі моїй. І мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під старість робилися пасічниками…».
Писемна мова обнялася з народною
Схилився Панько Олелькович у замисленій зажурі, очей не підводить. А якби поглянув — може, й прояснів би обличчям, побачивши дружину, що вийшла з хати, задивилася на свого сокола, котрий налітався світами та й до неї вернувся. Тут вони познайомилися, покохалися і побралися. Вона, проста поліська хуторяночка, не побоялася вийти заміж за старшого на 9 років освіченого чоловіка. Жартувала, що коли він за читанням своїх серйозних книжок на неї не зважатиме, то вона, пораючи свої справи, дзвінко заспіває та й приверне його увагу. «Ой ізійди, зійди ти, зіронько вечірняя,//Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная…» — цю улюблену пісню та багато інших разом з добрим товаришем і старшим боярином нареченого Тарасом Шевченком молодята виводили на власному весіллі. Здавалося, й подружнє життя буде легким та красивим, як пісня. Та доля з цього приводу мала власну думку, хоч врешті-решт і возвеличила обох.
Ганну Барвінок, одну з перших українських письменниць, авторку повістей та оповідань, написаних у неповторному народному стилі, завдяки живій мові її персонажів критики згодом назвуть предтечею Василя Стефаника. А Пантелеймона Куліша, попри те, що був дуже суперечливою особистістю, на довгі роки забули незаслужено, хоча він тяжко й віддано трудився як історик, письменник, етнограф, перекладач, літературний критик. Багато його ідей народилося саме тут, на хуторі.
Видатний історик, ентограф, письменник був незаслужино забутий на довгі роки. Фото автора
Він уклав і надрукував «Граматку» — український буквар та читанку, та найвагомішою його заслугою можна вважати створення «кулішівки» — першого українського фонетичного правопису. Досить лише згадати, що в ті часи українські слова писали російськими літерами (а в школах навчали читати їх так, як у Московії), аби збагнути, який то був прорив! «Я намагався спростити, наскільки це можливо, український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів», — писав Куліш у передмові редагованого ним журналу «Основа». «Кулішівкою» Панько Олелькович надрукував свій етнографічний збірник «Записки о Южной Руси», знадобилася вона і для друку Шевченкового «Кобзаря» (1860 р.).
Шевченко ж дуже високо оцінив ще одну працю Куліша на ниві розбудови літературної мови — вихід у світ першого українського роману «Чорна рада». Цей твір цінний також в історичному плані, позаяк не героїку змальовує, а достовірно описує період чвар і смути в боротьбі за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького.
Трагічні ймовірності «Ганниної Пустині»
Поспілкувавшись із втіленими в бронзі господарями хутора, йду на саме літературно-мистецьке свято, яке щороку в день народження Куліша традиційно збирає люд із навколишніх сіл, районного та обласного центрів, ба — навіть зі столиці. На тому місці, де багато років стримів лише високий дубовий хрест (встановлений як пам’ять по чоловікові Ганною Барвінок) та паслися прив’язані біля нього кози, тепер зустрічає гостей відроджений історико-меморіальний музей-заповідник П. Куліша «Ганнина Пустинь». Он тисне руки землякам і «хрещений батько» цієї подвижницької справи, яку результативно просуває за посильної допомоги місцевих властей, — Герой України Іван Плющ. Бідкається, що напередодні негода зламала старий клен, котрий «пам’ятав Пантелеймона Куліша і Ганну Барвінок». Добре, що лісівники допомогли впорядкувати пень.
— Тут такий райський куточок, звідки ж назва — «Ганнина Пустинь»? — знаходжу в натовпі наукового працівника музею-заповідника Аллу Богдан.
— Різні є версії, — розповідає вона. — Пантелеймон Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою. Та в листопаді 1885 року на хуторі сталася велика пожежа. Зайнялася й хата Кулішів, згоріла бібліотека, згорів і переклад. Це так вразило літнього вже чоловіка, що він з того лиха перейменував хутір Мотронівку на Ганнину Пустинь. Щоправда, той випадок його не зламав — обклався словниками і знову сів перекладати. Над тією роботою за столом і помер… Закінчили її Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький.
Щороку «Ганнина Пустинь» у день народження письменника оживає і виграє барвами. Фото автора
Іншою вірогідною причиною невеселого найменування хутора пані Алла називає те, що красуня-дружина Панька Олельковича не мала дітей — була «пустою». Справжня трагедія спіткала молодичку, коли чоловіка заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському братстві: стресові ситуації не для вагітних жінок, ось і вона втратила дитинку. Після того вже не могла стати матір’ю, хоч і дуже прагнула. Недаремно ж у вірші написала, як крик душі: «Чи може слать хулу без каяття// Імперії, цареві з палачами// За наше ненароджене дитя,//Що знай кричить безсонними ночами?»
Поліглот Куліш знав майже всі слов’янські мови, а окрім них — англійську, французьку, іспанську, німецьку, шведську, староєврейську і, безперечно, латину. Та жодна з них не могла допомогти знайти спільну мову із самим собою в період після арешту. Чоловік метався в намаганні затримати молодість, яка, на його погляд, спливала надто швидко, шукав істину, вояжував світом, а дружина вірно і терпляче чекала його вдома. Зрештою, дочекалася: він кинув свої петербурги і осів біля неї на хуторі назавжди. А на золоте весілля, вкотре дякуючи долі за віддану дружину, подарував Олександрі Михайлівні спеціально замовленого до цієї події кролевецького рушника, який нині є одним із найцінніших експонатів музею.
На хуторі справді гарно і приємно: простір, квіти, багато стежок. Найголовніша з-поміж них — невидима, але безцінна: та, якою ми йдемо до Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок навчатися бути корисними українській нації.
ЗАПИТАННЯ-ВІДПОВІДІ
— Іване Федоровичу, у вашому вірші «Хрест Панька Куліша» є такі рядки: «І ти неси, ледачий сину,// І ти неси мого хреста!». До кого таке різке звернення?
Іван ДРАЧ, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Герой України:
— Кожен з нас у порівнянні з Кулішем ледачий. Його спалювали не раз і не два, а він орав цю ниву, писав свої книжки, перекладав. Кожен, хто дивиться на Пантелеймона Олельковича, розуміє, що не може встигнути за тим, скільки він зробив. Досі він іде попереду нас. Ми з друзями, побратимами хочемо відродити його пам’ять і в Києві, щоб це був музей Кирило-Мефодіївського братства. Кожен, хто приїздить у Мотронівку, чує якусь внутрішню потребу йти слідами Пантелеймона Олельковича і робити ту справу, яку робив він. Такі великі люди могли зробити честь будь-якій світовій нації.
***
— Миколо Григоровичу, Пантелеймон Куліш говорив про об’єднання інтелігенції навколо такої великої ідеї, як Україна. На вашу думку, нам уже є чим пишатися на цьому шляху чи ще має бути соромно?
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України:
— Нам є чим пишатися. Просто ми погано знаємо свою історію, і це дуже серйозна проблема. Це проблема національної ідентичності, а вона здобувається виключно з глибинного пізнання своєї минувшини і усвідомлення, до якого етносу, культури ти належиш. Якраз це було в культурницькій програмі Пантелеймона Куліша. Це був перший український інтелігент, котрий шукав базової основи, того, що ми називаємо сьогодні національною ідеєю. І він розумів, що нація може піднятися й усвідомити себе як нація тільки тоді, коли вона стане культурним організмом. Сьогодні, коли ми бачимо розрізнення в суспільстві, це особливо актуально. Адже поки що ми, на жаль, не маємо національної культурної програми.
***
— Іване Степановичу, як у наш непростий час бути подвижником?
Іван ПЛЮЩ, народний депутат України, Герой України: